Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підхопила на руки Імму й Тіну і зі смішками й жартами повернулася до банкетного залу з обома дівчатками. Я збентежено поплелася слідом.
Деякий час я думала, що вона стала такою, як раніше. Еліза справді змінилася, подобрішала після весілля, ніби причиною її поганого настрою була саме відсутність офіційного шлюбу. Перетворилася на люблячу матір, тиху, але разом із тим врівноважену дружину і більше не виявляла ворожості до мене. Тепер, коли я приходила до неї з доньками й Тіною, вона приймала мене гостинно і з дітьми поводилася привітно. Та й Марчелло, якщо я заставала його вдома, був зі мною чемним. Називав мене «своячка, що пише романи» (як поживає моя своячка, що пише романи?), кидав кілька слів і йшов у своїх справах. Їхній дім тепер завжди був у бездоганному порядку, а Еліза та Сильвіо зустрічали нас одягнені, як на свято. Однак від моєї молодшої сестрички, як згодом стало ясно, у ній нічого не залишилося. Після того весілля на світ з’явилася синьйора Солара, підступлива й награна, зі вдаваною щирістю та штучною посмішкою на губах, яку перейняла у свого чоловіка. Я змушувала себе поводитися привітно з нею та особливо з племінником. Але Сильвіо мені не подобався, бо дуже нагадував Марчелло, і Еліза це помічала. Одного дня знову розсердилася на мене. Сказала, що я більше люблю доньку Ліни, аніж її сина. Я присяглася, що то неправда, обняла малого, обцілувала. Але вона лише похитала головою й промовила: «Нічого дивного, адже ти переїхала ближче до Ліли, а не до мене чи татка». Тобто вона й надалі ображалася на мене, а пізніше та образа перейшла і на наших братів. Вона вважала, що ті повелися невдячно. Переїхали до Ваяно, працювали там і з Марчелло навіть не спілкувалися, хоча він для них так багато зробив. «Це тільки здається, що родинні зв’язки нічим не розірвати, – просторікувала Еліза, – а насправді це не так». Говорила таким тоном, ніби ділилася великою, лише їй відомою мудрістю, а потім додала: «А щоб вони не розірвалися, треба докласти зусиль, як це зробив мій чоловік. Он Мікеле втратив було розум, а Марчелло йому допоміг прийти до тями. Чула, який тост виголосив на моєму весіллі?»
87
Одужання Мікеле супроводжувалося не тільки поверненням до нього колишнього красномовства, а й відсутністю серед запрошених того, хто був йому таким близьким у період кризи: Альфонсо. Для мого колишнього сусіда по парті це стало тяжким ударом. Він потім ще довго мучився питанням: чим так не догодив братам Соларам? Казав, що працював на них багато років, а його не запросили. Потім сталося те, про що ще довго говорили. Якось я запросила його в гості разом з Лілою та Енцо. Альфонсо явився геть пригнічений. Ніколи раніше він не вдягався у жіноче вбрання при мені, окрім того разу, коли приміряв сукню для вагітних у крамниці на вулиці К’яя, але того вечора прийшов у жіночому. Усі аж роти пороззявляли від здивування, особливо Деде й Ельза. Поводився вульгарно, напився. Знай запитував Лілу: «Я потовстішав? Погіршав? Я більше не схожий на тебе?» І звертався до Енцо: «Хто гарніший: я чи вона?» Врешті почав жалітися, що в нього закреп і дуже болить – як він це пояснив дівчаткам – «задниця». І чіплявся до мене, щоб я поглянула, що в нього там таке. Деде поглядала на нього збентежено, а Ельза ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Довелося Енцо та Лілі негайно вести його додому.
Але на цьому Альфонсо не заспокоївся. Наступного дня, уже без макіяжу і в чоловічому вбранні, він із червоними від сліз очима вийшов із «Basic Sight», повідомивши, що піде випити кави у барі Солар. На вході він зіткнувся з Мікеле. Не знаю, про що вони говорили. Але вже за кілька хвилин Мікеле накинувся на нього з кулаками, вхопив жердину, якою опускали ролети на вітринах, і довго його лупцював. Альфонсо повернувся до офісу в жалюгідному стані, але тільки те й робив, що промовляв: «Я сам винний, бо не зміг стриматися». У чому він не зміг стриматися – невідомо. Але з того дня він зовсім втратив здоровий глузд, і Ліла дуже хвилювалася. Кілька днів вона намагалася заспокоїти Енцо, який терпіти не міг знущання сильних над слабкими, а тому хотів піти до Мікеле й перевірити, чи й з ним він почуватиметься таким героєм, як із Альфонсо. Я у своїй квартирі чула, як Ліла вмовляла його: «Годі тобі, перелякаєш Тіну!»
88
Настав січень, мій роман уже достатньо просяк численними подробицями з життя району. І тут мене охопив страх. Коли останній, чистовий варіант рукопису був майже готовий, я несміливо запитала Лілу, чи не знайдеться в неї трохи часу й терпіння прочитати його («я там усе переробила!»), але вона рішуче відмовилася. «Я й попередньої книжки не читала, – сказала вона, – анічогісінько в цьому не тямлю!» Я почувалася самотньою під тиском власних сторінок, навіть подумала зателефонувати Ніно й попросити його прочитати рукопис. І тут усвідомила: хоч він знав мою адресу і номер телефону, але ні разу не приїхав і не зателефонував – йому не було діла ні до мене, ні до дочки. Тому я відкинула цю думку. Отже, рукопис був готовий, а з ним завершилася ціла фаза мого життя. Розлучатися з ним було лячно, наступного разу я побачу його вже надрукованим, і вносити правки буде запізно.
Зателефонували з прес-служби. Джина сказала, що редактор журналу «Панорама» ознайомився з уривками роману, він їх дуже зацікавив, а тому вони пришлють до мене свого фотографа. Я раптом пошкодувала, що більше не живу на вулиці Тассо, адже там, у вишуканій квартирі, фотографії вийшли б кращими. І подумала: не хочу, щоб мене знову фотографували перед входом до тунелю, чи в цьому убогому помешканні, чи в районному сквері на тлі розкиданих шприців і наркоманів. Я вже не та дівчинка, що п’ятнадцять років тому, це моя третя книжка, і я хочу, щоб зі мною поводилися відповідно. Але Джина наполягала, адже треба було рекламувати роман. Я здалася й попросила дати мій номер фотографу, аби я підготувалася, причепурилася або ж перенесла нашу зустріч, якщо буду не у формі.
Протягом наступних днів я намагалася підтримувати чистоту й порядок у домі, але ніхто так і не зателефонував. Тож я вирішила, що в редакції «Панорами» чимало моїх фото і вони скасували фотосесію. Але якось уранці, коли Деде з Ельзою були в школі, а я – нерозчесана, у джинсах і заношеній кофтині – повзала по підлозі, граючись з Іммою та Тіною, у двері постукали. Ми з дівчатками будували замок з іграшкових кубиків. Ось уже кілька місяців, як мені здавалося,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.