Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Кожне полум'я колись згасає (від Ольги)

Коли я вперше почула від Артема про Мертву дівчинку, то подумала, що це він Яну так називає. З дня нашого знайомства я бачила – жити їй недовго. Вона була зовні молодою й цілком здоровою, але відчувалося, що смерть буквально тримала її за руку. І це був єдиний випадок, коли мені не вдавалося чітко визначити, коли ж саме вона помре. Залишалося лише щодня сподіватися, що не сьогодні й не завтра. Чому сподіватися? Бо Яна була класною в усьому. І мені завжди хотілося, щоб ми спілкувалися трохи більше. Та вона дужче тягнулася до Ліни. А після того, як та почала зустрічатися з Русланом, вони взагалі стали наче сестри.

Тепер, коли я перечитала записи Яни, мені багато що стало зрозумілішим. І от, що я вам скажу: Ем Ді приходила не як Харон для близьких Яни, вона з’являлася для того, щоб саму Яну захистити від смерті. Не лише того разу, коли її викрав Айгор. Кожного. 

Бачити смерть – це мій найцінніший дар.  Дивно, що при цьому Мертва дівчинка залишалася для мене невидимою. Своїх покійних родичок бачу щороку, на Самайн, але Ем Ді не бачила навіть у цей найсильніший для мене час. Я б хотіла збагнути її, розгадати її таємницю. Вона розказувала історію про те, як стала Мертвою дівчинкою. І пояснювала, чому менш видима, ніж інші духи. Все це в переказі Артема видавалося цілком прозаїчним. Він любить розповідати про незвичайне з таким виглядом і таким тоном, наче для нього це буденність. Власне, так і є. Він не відьмак, не чарівник, але його родинна справа таки специфічна. І певні незвичні вміння, корисні для цієї справи, він має. Наприклад, бачити духів. Артем не раз розповідав мені, що ті, хто не хоче одразу покидати фізичний світ, активно беруть участь у підготовці власного поховання. Часто їм не подобається те, що обирають для цього обряду їхні родичі. Тоді мертві приходять до Артема й просять його пояснити живим, яку саме вони хотіли б домовину, одяг та інші атрибути. Треба сказати, Артем уміє переконувати, тому завжди знаходить слушні аргументи, аби продати родичам померлого все те, що для себе обрав дух. Навіть якщо це коштує дорожче, ніж збиралися витратити спадкоємці. 

Ем Ді рятувала Яну тричі. Але вчетверте їй це не вдалося. Чи, може, Яна більше не хотіла тікати від смерті? Ігор став для неї занадто сильним розчаруванням. Спочатку Віктор, потім Ігор. Ні, навіть не так – спочатку батько, потім ці двоє. Жахливе припущення, але вона могла вирішити, що Айгор буде для неї кращим за всіх живих чоловіків. 

Ті її останні слова про порятунок… Кому вони були адресовані? Ем Ді чи Айгору? В мене лише два варіанти.  Перечитую ці кілька речень знову і знову. Я зрозумію їх. Я повинна зрозуміти. 

Доки інші дівчата з «Dance of soul» додають і оновлюють оголошення про розшук в інтернеті й на телебаченні, доки брати й матір Яни намагаються зрозуміти, куди вона могла втекти від них, доки поліція веде своє розслідування, в ході якого піднімаються ще й інші нерозкриті справи, я хочу лише зрозуміти, кому вона писала ті свої останні слова. А де Яна, я й так знаю. 

Можливо, вона вигадала таке загадкове ліричне завершення для своєї історії без будь-якого підтексту, без якоїсь конкретної адресації. Так, у словах не завжди є прихований сенс. У них може й неприхованого не виявитися. Але, мені здається, це не той випадок. 

«Забери мою душу у краще місце», − таке вона могла писати лише Айгорові. Хто б іще міг забрати її в «краще місце»? І не всю її, а лише душу. Все це було Айгорові. Можливо, вся ця історія була для нього. Та хіба привиди читають історії? Не знаю. Я нічого достеменного про них не знаю. Лише те, що вони існують. 

Ні, все це мало бути і для нас, для кожного, хто її знав. Така собі довга прощальна записка, в якій ми побачили справжню Яну. Впевнена, кожен був здивований, хтось більше, хтось менше. Але якщо навіть я, одна з двох людей, яким вона розказувала про Мертву дівчинку й Табір мерців, тепер зрозуміла, що не знала й половини її життя, почуттів, емоцій, то що вже казати про інших…

Ще мене здивувало, що Яна вважала, ніби не вміє жити в цьому світі. А що, конкретно, вона не вміла? Ну, так, з чоловіками в неї не складалося, але ж і спроб було не так багато. Просто якось уже занадто вона все драматизувала. Не в житті, не привселюдно, а там, у своєму блокноті. Шкідливо було їй жити самотою. Якби з нею хтось постійно був поруч, для всіх отих самокопань вона би просто не мала вільного часу. От тільки… Оці останні рядки Яна ж написала вже після року спільного життя з Ігорем. Що більше я про все це думаю, то більше заплутуюся. 

А починала я думку ось із чого: «від тієї мене, яка не вміє жити в цьому світі». Але ж Яна добре вчилася. Ми взагалі-то про навчання говорили нечасто, та я ніколи не чула, щоб із цим у неї виникали якісь проблеми. У танцях вона була просто неперевершеною. Нас у колективі семеро, й Алана найчастіше робить розстановку троє попереду, троє позаду, вона сама − солістка. Схеми бувають різними, але в один ряд усі ми зливаємося рідко, хіба лише на якийсь короткий вступний чи фінішний фрагмент. Яна завжди танцювала у передній трійці. Від першого нашого танцю. А от я частенько пасла задніх. Може, навіть не через саму техніку, радше, через акторську майстерність. Алана щоразу нагадує нам, що танцювати має кожен м’яз нашого тіла, без винятків. І обличчям ми теж маємо виражати те, що відчуваємо танцюючи. Я не помічала цього на тренуваннях, але коли передивлялася записи наших танців, розуміла, чому Яна завжди попереду. Вона була чудовою акторкою. Якою б не була композиція, на її обличчі завжди відображалася виразна палітра емоцій. 

У тому, що Ігорю наші танці не подобалися, нічого дивного не бачу. Ми ж не дівчата з групи підтримки, щоб викликати лише захват у чоловіків і заздрість у жінок. Ми – «Танець душі», тобто дещо глибше, духовніше, ніж просто рухи під музику. Для нас кожна постановка – це міні-історія, найчастіше трагічна. Кожна з нас виражає її по-своєму, але в спільній хореографічній композиції. І саме трагізму на обличчі Яни було хоч відбавляй. Схоже, танцюючи, вона знову й знову пропускала крізь себе весь той біль втрат, якого їй довелося зазнати. А коли щось повторюєш так часто, воно запам’ятовується до найменших дрібниць. І таких спогадів уже ніколи не позбутися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍