Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Він хмикнув і вимовив одними губами, але я його зрозумів:

«Уб’ю».

Я тримав тендітну дівчину в себе на грудях, відчував її серцебиття і м’яке дихання. Від контакту з медіумом моя сила поповнювалася, додаючи мені ще й сил моральних. Або що це? Я відчував неймовірну радість, що наповнювала мене всередині. Я врятував її. Я зберіг найкрихкіше й найсильніше серце, яке тільки зустрічав.

Можливо, вона — саме те, що я шукав усе своє життя.

Я притулився до землі біля пагорба так, щоб із дороги мене і сплячу Асю не було видно. Постарався не думати про те, як зараз мерседеси з’їжджають і уважно дивляться місцевість. Ні, я думав про те, як м’яке дихання Асі торкається моєї шкіри. Це не був той приємний і романтичний дотик, на жаль, але усвідомлення гріло гарячіше за будь-який камін.

Я почув, як повз нас проїхали машини. Здається, пронесло.

— К-Каю? — я почув голос дівчини, яка встигла прокинутися, але притиснув її до себе сильніше.

— Тш, усе гаразд. Полеж ще трохи.

— Земля холодна, — сонно пробурмотіла вона.

— Не захворію.

— А я — так!

Я всміхнувся і притиснув її до себе сильніше. Так добре і спокійно. Машин давно не було чути, але я все не був готовий відпустити її від себе.