Читати книгу - "Ловець снів"

в руках. Напевне, вона належала Джонсі і вже встигла завести власну маленьку колонію рослинності.

Генрі почув тривожний шум, що долинав із заходу і стрімко переходив у грім. Гелікоптери, і не один цього разу. Багато. Великі. Звучало це так, ніби вони летіли зовсім низько, на рівні даху, і Генрі навіть мимоволі присів. У голову полізли сценки з десятка фільмів про в’єтнамську війну, і якусь мить він не сумнівався, що ось зараз вони почнуть гатити з кулеметів і перетворять будинок на суцільні руїни. Або спалять його напалмом.

Гелікоптери пролетіли, не заподіявши будинку шкоди, але так близько, що на полицях у кухні затремтіли чашки й тарілки. Генрі випростався, коли гуркіт почав стихати, перетворюючись на скрекіт, а потім на безневинне дзижчання. Можливо, вони летіли приєднатися до бійні тварин на східному кінці Джефферсон-тракт. Нехай. Він звалить звідси на фіг, і…

І що? Що конкретно робити потім?

Поки він обмірковував це питання, в одній зі спалень унизу почувся шум. Шурхіт. За ним — недовга тиша, якої саме вистачило, щоб Генрі вирішив, що це бешкетує його збуджена уява. Потім пролунали кілька тихих клацань і попискувань — звук механічної іграшки, мавпочки або папуги, у якої закінчується накрутка. Генрі обдало холодом. У роті пересохло. Волосся на потилиці стало сторч.

«Забирайся звідси, біжи!»

Не встигнувши почути внутрішній голос, він широкими кроками підбіг до дверей спальні, на ходу знімаючи «ґаранд». Адреналін ринув у кров, і з очей неначе спала полуда. Вибіркове сприйняття, цей дар, що дозволяє жити спокійно й затишно, відступило, і він побачив навколишній світ із кришталевою чіткістю, кожну деталь, кожен штрих: слід крові від спальні до ванни, відкинутий капець, дивну червону цвіль на стіні у формі відбитка долоні. Потім він пройшов у двері.

Воно лежало на ліжку, що б це не було; Генрі воно здалося схожим на тхора або лісового бабака з ампутованими лапами і довгим закривавленим хвостом, що тягнеться ззаду, як плацента. Тільки жодна тварина з усіх, яких він бачив за своє життя — крім хіба що мурени, яку він одного разу спостерігав у Бостонському акваріумі, — не мала таких непропорційно великих чорних очей. І ще одна схожість: коли вона широко роззявила пащу, рудиментарну щілину, стало видно, що всередині — страшного вигляду зуби, довгі й тонкі, як шпильки.

Позаду істоти на просоченому кров’ю простирадлі лежала, пульсуючи, напевне, сотня рудих яєць розміром із дитячу скляну кульку. Вони були вкриті каламутним, схожим на соплі слизом. Усередині кожного Генрі помітив рухливу крихітну, завбільшки з волосок, тінь.

Схоже на тхора створіння піднялося, як змія з кошика заклинача змій, і заскрекотало на нього. Потім смикнулося на ліжку — ліжку Джонсі, — але, схоже, не могло рухатися далі. Блискучі чорні очі горіли. Хвіст (тільки була підозра, що то не хвіст, а якесь хапальне щупальце) кілька разів хльостко клацнув із боку в бік, потім ліг на яйця, прикривши стільки, скільки міг, немов захищаючи.

Генрі раптом зрозумів, що монотонно повторює те саме слово: «ні» , як безпорадний неврастенік, напханий торазином. Він приставив рушницю прикладом до плеча, прицілився і став водити за клиноподібною головою, яка смикалась і виляла. «Воно знає, що це таке. Принаймні це воно розуміє», — спокійно подумав Генрі і спустив курок.

Відстань була невеликою, й істота не надто намагалася ухилитися від пострілу. Чи то відкладення яєць її виснажило, чи то вона погано почувалася на холоді, а з відчиненими дверима в «Дірі в стіні» стало дійсно холодно. Торохнув оглушливий постріл, який посилився закритим простором, і піднята голова істоти зникла, цвиркнувши на стіну мокрими клаптями й нитками. Кров її мала той самий золотаво-червоний колір, що й грибок. Обезголовлене тіло звалилося з ліжка на розкиданий на підлозі одяг, який здався Генрі незнайомим: коричнева куртка, помаранчевий сигнальний жилет, підгорнуті джинси (ніхто з них ніколи не носив підгорнутих джинсів; у школі ті, хто таке собі дозволяв, отримували прізвисько «гівноступ»). Разом із тілом упала частина яєць. Більшість приземлилася на одяг або на книжки Джонсі і вціліла, але кілька розбились об підлогу. З них витекла каламутна речовина, схожа на протухлий яєчний білок, приблизно по чайній ложці від кожного. У ньому скручувались і звивалися волоски. Генрі здалося, що кожен із них дивиться на нього чорними очицями, і від їхнього вигляду йому захотілося закричати.

Він розвернувся і вийшов нерівними кроками, відчуваючи свої ноги не краще, ніж ніжки столу. Генрі почувався маріонеткою в руках ляльковода, який дуже старається, але тільки недавно почав учитися свого ремесла. Він і сам не розумів, куди йде, поки не опинився на кухні і не зазирнув до господарської тумбочки під раковиною.

«Яйцеголов я, Яйцеголов я, я — морж! Ґу-ґу-джуб!»[89]

Це він не проспівав, а виголосив гучним, повчальним тоном, якого досі ніколи за собою не помічав. Це був голос якогось нездарного актора дев’ятнадцятого століття. Від цієї думки бозна-чому йому уявився Едвін Бут[90] у костюмі д’Артаньяна, у капелюсі з пір’ям і повному мушкетерському вбранні, який декламує пісню Джона Леннона. Генрі голосно промовив два короткі склади: «Ха! Ха!»

«Я божеволію», — подумав він… але це не страшно. Уже краще уявляти д’Артаньяна, який цитує слова Джона Леннона «Я — морж», аніж кров тієї істоти, що хлюпнула об стіну, або вкриті грибком «мартенси», які стирчать із ванної, або, найгірше, оці яйця, що розбиваються й вивільняють волоски з рухливими очима. І всі ці очі, що дивляться на нього.

Він посунув убік мийний засіб для посуду і відро для миття підлоги. Ага, ось воно! Жовта банка палива для барбекю. Невмілий ляльковод, який привів його сюди, серією ривків підняв руку Генрі й помістив його пальці на бляшанку. Він проніс її через вітальню, затримавшись, щоб узяти сірники з полиці каміна.

— «Я — це він, і ти — це я, і ми всі разом!» — проголосив він і швидко пройшов у спальню Джонсі, поки перелякана людина не перехопила керування, не розвернула його і не змусила тікати світ за очі. Ця людина хотіла, щоб він біг і біг, доки впаде без сил. О Господи.

Яйця на ліжку теж почали лопатися. Десятків два або й більше волосинок повзали по просоченому кров’ю простирадлу чи звивалися на подушці Джонсі. Одна підняла голівку і пискнула на Генрі. Тонкий високий звук було майже не чути.

Далі не дозволяючи собі зволікати — якби він зупинився хоч на мить, у нього б уже не знайшлося сил