Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Вершники, оточені Ахрумановими чарами, а звичайні охоплені люттю селяни. Ще мить — і крові не уникнути. Шлях Добра почнеться зі смерті.

Русана вдруге стала Дзеркалом, і побачила не людей, а сірі плями, в яких зароджувалися чорні цятки. Вони росли, поглинаючи сірість. Скоро навколо неї стояли суцільні чорні плями, тягнули до себе, дихали холодом. Русана-Дзеркало почала здирати цю чорноту. Чорні пласти, вогкі і брудні, злітали один за одним, і горіли, щойно потрапляли на світло. І от зажевріли, заблимали світлі вогники. Щомиті їх ставало більше… Від втоми руки слабшали, від холоду дрижало тіло. Нарешті настала мить, коли остання темну шкуру знищено…

Знесилена відьма похилилась і мало не впала.

Боримисл притримав Русану, зрозумівши, що відбулося — хлопи покидали зброю, обличчя їхні проясніли, й вони поволі побрели хто куди. Потихеньку натовп розсмоктався.

До Боримисла підійшов Викула:

— Вона знесилена. Їй треба відпочинок і багато їжі. Я можу забрати її до себе…

— Мусимо бути разом, — відповів Боримисл.

— Тоді вам треба до війта. Він тепер не відмовить вам у постої. У нього їжі доста й хата велика — місця усім вистачить.

Не подобався Боримислу війт, дуже не подобався. Але Русані треба бодай кілька днів пожити по-людськи.

За кілька хвилин вони вже стояли під війтовою хатою. Хазяїн повільно чвалав до хвіртки. Боримисл перемовлявся з Викулою:

— А як же бути із тою… як її…

— Зількою?

— Так!

— Та нічого. Це ж село. Якщо ти свій, то хоч на очах когось заріж, тобі знайдуть виправдання.

— А цей війт? Його дочка… Як же?

— Він сам себе покарав більше, ніж будь-хто…

Трішки помовчали, спостерігаючи за повільною війтовою ходою.

— Любив я її. І не я один — півсела було закоханих. Чи любила вона мене? Мабуть. Мінлива, як повітруля. Шкода її: мені як ніж у серце всадили. Боляче… Ну, я, мабуть, піду… Ви вже тут самі… Не хочу з ним говорити… — сказав Викула.

— А як же сільські криниці? — зупинив його окрик Боримисла.

— Я зроблю протиотруту, — обернувся Викула.

«Щось не те з цим хлопцем! Може, ми його й урятували…» — подумав Боримисл, але війт уже відчиняв хвіртку і запрошував їх до господи. Був улесливий, ніби й не він нацькував село на Викулу і Вершників.

Стіл ряснів стравами, хотілося занурювати зуби у смажену курку, пити великими ковтками жирну юшку з грибами, не відриваючись, пити-пити-пити гіркувато-кислий хлібний квас, ламати руками соковиту домашню ковбасу і заїдати її духмяним теплим хлібом.

— Не боїшся, що отруять? — почула Русана шепіт Третього.

— Іди до біса! — відповів П’ятий і відкусив шмат ковбаси. — Яка різниця, коли помирати?

— Не поспішай. Буде боліти живіт, — сказав Русані Боримисл.

Вона й сама те знала. Після корінців, трави і сирих грибів… Але спинитися не могла.

Після обіду воїни пішли до сінника, Русану війтиха провела до хати. По дорозі все примовляла:

— Ой, що ж ти, дівчино, їздиш із цими вояками? Важко тобі, певне?

— Важко. Та що робити? Таке життя! — кидала відчіпного Русана.

У цілковитому спокої вона провела два дні. Війт на очі не з’являвся, Викула теж пропав. Усі ці дні Русана лише їла й спала. Воїни розслабилися. Ходили по селу, загравали з дівками…

І виявились не готові до нападу.

20

У горах темнішає швидко. Ще, здається, ясний день, а за мить довгі тіні сповіщають про початок ночі. І на зміну жовтизні сонця, блакиті неба, зелені трав приходить пронизливо-біле місячне сяйво.

Сміх. Простий дівочий сміх. Парубоцькі крики, дівочий вереск, тупіт ніг. Хтось біжить, а хтось наздоганяє. І всім від того весело.

Із сутінок виринули чотири грізні постаті. Щойно вони впізнали чугайстра, як уся грізність зникла, й до села провести викликалися, і хліб-сіль-наливку пообіцяли, й навіть станцювати разом аркана запросили:

— Хіба ми не знаємо, яка радість для чугайстра танець? Та й з його друзями гріх не станцювати!

— А так! Що про нас люди