Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

скажуть? Скоро лови, а воїни танцювали аркана, а чугайстра до танцю не взяли?

— Еге ж! То ж удачі не буде! Ой, таки затанцюємо!

— Але ж то чоловічий танок! — раптом витверезив усіх четвертий воїн. — Лише раз у сто років…

Троє глянули на Рутенію. І один із них сказав:

— Вона більший воїн, ніж усі чоловіки нашого селища разом узяті. Ходімо.

— А що таке аркан? — спитала Рутенія чугайстра.

— О! То такий танець! Сама все побачиш, — усміхнувся він.

Зустріли їх радо. Дітвора бігала довкруж і плуталася під ногами. Найбільше всіх дивував злидень. Чугайстер — то цікаво, але не така вже й дивина. Чоловік та жінка — що ж у них незвичного? А от ця мала сіра істота з мармизою, зіжмаканою, мов печене яблуко! Вони оточили Бося колом, мацаючи одяг, намагаючись роздивитися ближче. Бось від такої уваги весь час озирався, шукаючи шлях до втечі. Щойно діти трохи розступилися, як він зірвався з місця і чкурнув через перелаз. Забіг за хату і зупинився. Шум і ґвалт віддалялися. Діти бігом переключилися на чугайстра.

Той нагнувся і схопив усю ватагу в оберемок. Діти задоволено запищали.

На крики виходили люди, проводжали цікавими поглядами прибульців. За час перебування у Суронжі Рутенія звикла, що люди геть різні: красені й потвори, вбогі й багаті, здорові й каліки, худі й опецькуваті, високі й низькі… Та скільки вони не йшли селом, усі люди були стрункі, високі, ставні. Віяло від них силою, мудрістю і спокоєм. Їх завели до двору, трохи більшого за інші.

— Це місце зборів. Почекайте, зараз накриють стола і прийдуть наші мольфари. Хочуть говорити. А потім, після розмови, чекаємо вас там — біля вогню.

Місяць світив у повну. Дітлахів позабирали додому, але вони ще довго не могли поснути: оповідали, як то добре проїхатися селом на чугайстрові. Де-не-де чувся гавкіт і шерхотіння дерев.

Друзі походжали двором. Збоку, за яблунями, Віт виявив довгого стола із лавами. Довкруж стола — дерев’яні стовпи з палахкими смолоскипами.

Рутенія не встигла і оком змигнути, як стіл був повний усякого наїдку. Борщ із квашених буряків, із грибами, пампушками та часником, млинці зі сметаною, киселиця з пиріжками житніми, вівсяними, а ще — вареники з сиром та капустою. Це все можна було запивати молоком свіжим і кислим, медом, узварами з калини, чорниці та малини, а також заїдати червоними соковитими яблуками та велетенськими м'якими грушами.

Одна з дівчат помітила, що гості змерзли, щось прошепотіла старшій жінці й принесла теплі кептарі.

— В нас тут холодно ночами. Це вас зігріє, — блиснула вона перед Золотою усмішкою. — Мене Дзвінкою звати!

Підійшли два діди-мольфари, обидва з довгими чорними вусами й коротким волоссям. Вузькі губи, впалі щоки, помережані сіткою зморшок…

— Ми знаємо, чому ви тут. Нас попередили, — сказав той, що праворуч. — Сідайте.

— Не будемо багато говорити. День розумніший за ніч. Ви голодні, тож їжте, це все для вас, — сказав той, що ліворуч. — Мене звати Данко.

— Ви втомлені, тож вам підготують постіль, — сказав той, що праворуч. — Я Званко. Ми брати.

— А нас це… запросили… — вже з набитим ротом спробував сказати Золота. — І нас звати…

— І як вас звати, ми теж знаємо…

Із темряви вигулькнув Бось і попростував до столу.

— Ходімо? — спитав Золота, коли усі наїлися.

— Йдемо, коли запросили. — відповіла Рутенія.

Злидень підійшов до Рутенії.

— Що? — тихо спитала вона.

— Я тут лазив по дворах і почув дещо. Може, й дурня, але маєш знати.

— Кажи.

— Тут є одна дівка. Відьма. Дзвінка її ім’я.

— Я вже бачила її. То й що?

— Вона накинула око на Золоту. А тут кажуть, що коли вона когось захоче — на дорозі не стій.

— А я тут до чого? То його справа! — відмахнулася вона.

— За що купив, за те й продав, — стенув Бось плечима і пришвидшив ходу.

Навколо вогню вже зібралися чоловіки. Коло них — гурт музик. З гурту вийшов чоловік:

— Мольфари дозволили вам танцювати аркан. Жінці також. Це буває нечасто. Просимо до кола!

* * *

Ватра палає жовтим, гуде, тріскотить, дихає жаром. Хлопці підкладають