Читати книгу - "Молоко з медом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Серпень 2000
Вона в лікарні. Сама. Перелякана. Дитина у відділенні інтенсивної терапії, в інкубаторі.
— У дитини виникли певні проблеми…
Слова лікаря пронизують задушливе повітря, мов скальпель. Єві раптом зробилося зимно.
— Які проблеми?
— У дівчинки м’язова дистонія… Вона пережила кисневе голодування. Це дитячий церебральний параліч. Проте в легкій формі, не турбуйтеся. Вона вимагатиме реабілітації.
Єва теж почувалася погано. Довелося залишитися в лікарні довше. Якогось дня двері палати відчинилися, і на порозі з’явився Печериця. Професор. Її кохання? Єва не могла в це повірити. Тепер він видавався їй огидним. У нього було обличчя зморщеного гнома.
— Я довго про це думав і вирішив визнати дитину. Дати їй своє прізвище. Принаймні це. Дружина однаково довідалася, на жаль. І сама вважає…
їй стало зле. Мабуть, якби не дружина, він би взагалі не прийшов.
— Мені немає де жити, — сказала Єва.
Печериця злякався.
— Як це?
— Що "як це»? Я ж не можу повернутися до Кракова, якщо мала тут. Халінка в Сероцьку, у бабусі, але я там жити не можу. Ти ж знаєш. Усе… усе коту під хвіст. Мене от-от випишуть, а я не маю де подітися.
— Я допоможу тобі, — пообіцяв. — Винайму якусь кімнату.
Єва полегшено зітхнула. Може, це й небагато, та все ж більше, ніж нічого.
Він забрав її з лікарні й привіз до нового помешкання. Кімнатка в бабусі, яка без кінця варила смердючі кістки для пса. Єва цього пса боялася. Чорний доберман виглядав так, наче збирався на неї кинутися. Вона схоплювалася рано-вранці й бігла до лікарні, до Касі. Але що робити далі? Вона ж не може її забрати? Кілька разів приїздила до Сероцька, щоб побачити Халінку. Страшенно за нею сумувала. Роздовбаний автобус, у якому панувала задуха, зупинявся в центрі, завжди вона ще довго йшла лісом. Була така втомлена. Ніби пологи й давно минули, але Єва досі не отямилася. Боліло не лише тіло: боліла вся душа.
«Можеш залишити її тут, на скільки треба. Це моя онука». Що ж, запрошення стосувалося однієї особи. Вона розуміла, що для неї й для Каськи місця немає.
«Повернешся до Кракова? Зрештою, тобі є де жити».
«Ще ні. Дитина досі в лікарні».
Свекруха не запитала, що з нею. Де вона житиме. І чи зможе? У тій квартирі, сама з дітьми, без Кота? Без грошей? Без нічого? Ні, вона не зможе, Єва собі цього не уявляла. Добре, що бодай Халінка була доглянута, принаймні за неї не доводилося хвилюватися. «Бабуся її любить», — наче мантру повторювала молода жінка.
Коли все почалося? Якогось дня відчула, що не має сили встати. Просто. Подзвонила до лікарні, що захворіла. Бо вона справді була недужа. От тільки… як звалася ця хвороба? Ані лихоманки, ані нежитю, ані кашлю. Нічогісінько. Тільки ця важезна душа. Наче Єва от-от мала впасти в провалля й трималася на краю прірви, що було сил. Не прибирала, не їла. Подзвонила матері, яка й справді приїхала. Але для того, щоб сказати, як вона собі перевела життя, і що вона не збирається жити замість неї. І що батько мав рацію. Нехай дає собі раду сама. «Твоя дитина хвора. Першу дитину ти віддала бабі. Не займаєшся нею. Не даєш ради. Як ти собі це уявляєш? Дитина вимагає реабілітації й грошей, яких у тебе немає. Ти ж не можеш із нею тут жити!» — і мати роззирнулася брудною, занедбаною кімнатою. Коли вона вийшла, Єва навіть не заплакала. Не мала сили плакати. Не мала жодних сил. Скрізь лежали гори брудного посуду. І тоді їй спало на думку, що все це можна закінчити. Спочатку проковтнула цілу упаковку заспокійливих таблеток, які їй дали в лікарні. Запила горілкою. Набрала до ванни води й спробувала перерізати собі вени, але зробила це надто невміло. Єва була дуже слабка. Трохи крові витекло, але замало, щоб померти. Її врятувала господиня, бо доберман, мов передчуваючи щось погане, аж заходився гавкотом під дверима ванної. Отже, її врятував собака. Санітари, ноші, лікарня. Діагноз: отруєння, спроба самогубства. Депресія. Мати з документами, які Єва мала підписати. Що відмовляється від прав на дитину. Печериця теж відмовився, навіть не замислившись. Касю віддали. Єва підписала все, бо тоді їй було однаково. Вона думала про одне: вийти й спробувати знову. Доки не вдасться. Хоча потім сили не стало вже навіть для цього.
Згодом, коли вона вже отямилася, коли могла думати, то не раз замислювалася, як матері вдалося її переконати. Примусити покинути власну дитину. Неймовірно. Вони ж начебто помирилися, але тепер Єва не була в цьому впевнена. Усе якось затихло, життя видавалося їй зовсім новим: спершу вона повернула Халінку, купила квартиру у Варшаві, продавши краківську, знайшла роботу, яка дала можливість утримувати себе й доньку. Потім зустріла Адама. Щастя, у яке вона не могла повірити. Кай. Усе начебто змінилося, принаймні зовні, бо тамте, колишнє життя десь стриміло, зібгане, поіржавіле, наче стара велосипедна рама. Невже можна так ошукати долю? Приспати все, що видається незручним? «Не повертайся до цього, — порадила мати. — Радій тому, що маєш. Якби ти й раніше так робила — не було б проблем». І Єва приспала, приховала, раділа. До певного часу. А тепер прагнула лише одного. Щоб Лінка не почувалася такою самотньою. Щоб їй ніколи не довелося бути покинутою. Щоб не довелося приймати рішень, про які вона шкодуватиме все своє життя.
Лінка прокинулася, аж заціпеніла від болю й незручного лежання. Дитя спало й було живе, на щастя, вона не придушила її вночі. Вдалося тихенько встати до туалету. Потім перевірила телефон. Нові есемески, лайки, вітання. Отак виглядає наше життя. Найперше перевіряємо, хто лайкнув наші пости в соцмережах. Щиро кажучи, Лінка воліла б, аби хтось забіг, замість надсилати танцюючих кроликів і миготливі квіточки. Але ні. Зрештою, відвідини дозволені аж по обіді. Прийшла нова есемеска.
Я не можу тепер приїхати. У мене наступного тижня сесія. Приїду після неї. Як себе почуваєте?
Від нього. Лінці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з медом», після закриття браузера.