Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 67: Весілля Ізабелла.

Я стояла поруч із Раймондом Дейларом, приймаючи вітання від гостей, і в мене йшла обертом голова. Якісь чоловіки тиснули йому руку, плескали по плечу й усміхались мені, жінки витирали сльози та гучно цмокали повітря біля моєї щоки.

На свій жах, я побачила знайоме обличчя й негайно забажала провалитися крізь землю.
Крізь натовп до нас пробиралася мачуха, тягнучи за собою сестер.

— Дорога моя Ізабелло, — протягнула вона, оцінюючи мене з голови до п’ят. — Як же я рада за тебе, дівчинко моя! Якби ти знала, яких зусиль мені коштувало підібрати тобі такого вигідного нареченого!

Я міцно стисла руку Раймонда, який, не чуючи її слів, приймав вітання від сивого пана.

— Я пам’ятаю, — ледь чутно пробурмотіла я, — здається, питання було лише в сумі.

— Не будь невдячною, — мачуха розтягнула губи в усмішці, але її очі залишалися крижаними. — Пам’ятай, саме я влаштувала твоє щастя.

Раймонд завершив потискання рук і обернувся до нас.

— Маргарет, — кивнув він їй, — знову зустрілись.

— І за яких обставин, мій любий зятю! — залилася вона улесливим сміхом. — Рада, що все так вдало склалося. Ізабелла вперта і свавільна, не забувайте. Їй не завадить час від часу невеличке трусіння.

Раймонд усміхнувся, але виглядало це радше як попередження.

— Моя дружина, — він виділив це слово, — не потребує жодних трясінь. Вона чарівна. Сподіваюся, ви не станете обтяжувати нас візитами. Її батька це не стосується.

Його тон був таким холодним, що ним можна було б охолодити навіть найспекотніший день. Я подивилась на нього з вдячністю, помітивши, як перекосило обличчя мачухи від злості.

— Щасливого життя, — злісно випалила вона. — А ти, моя дорога падчерко, не забувай, що в тебе є сестри, яким теж невдовзі виходити заміж.

Олівія й Емілі стояли поруч і пожадливо дивилися на мою обручку.
Мене пересмикнуло. Ні вже, вирішуйте ці справи без мене. Я краще ніколи більше з вами не матиму справ.

Раймонд потягнув мене за собою надвір:

— Дорога, нам пора, гості вже прямують на бенкет. Потрібно поспішати.

Уже сидячи в просторій кареті з м’якими шкіряними сидіннями, я прошепотіла, милуючись обручкою:

— Я тепер твоя дружина, уявляєш? Не можу в це повірити! До речі, як мені тепер себе називати? Пані Ворон? Ворониха?

Він голосно розсміявся, пригорнув мене до себе, а потім раптом став серйозним. Його долоня ніжно провела по моїй щоці, викликавши мурахи по всьому тілу, і лягла на потилицю. Він нахилився, не зводячи очей з моїх губ, а я застигла в передчутті поцілунку.

— Приїхали! — гучно вигукнув кучер, зупиняючись біля розкішного ресторану.

— Гаразд, пізніше, — прошепотів Раймонд крізь зуби й допоміг мені вийти.

— Хто всі ці люди? — із подивом прошепотіла я, заходячи до зали, повної гостей.

Такої кількості запрошених у списках не було! Чоловіки й жінки в розкішних убраннях стояли біля круглих столів і зустрічали нас оплесками. Між ними вправно рухалися офіціанти з келихами. На невеликому подіумі грали музиканти.

— Це друзі моєї родини, — розсіяно промовив Раймонд. — І кілька осіб з роботи. І знайомі з-поміж придворних. І...

— Я зрозуміла, — вражено прошепотіла я, дивлячись, як гості розсаджуються. — Я й не знала, що в тебе таке широке коло спілкування.

— Перший танець молодят! — вигукнув весільний розпорядник, і музиканти заграли ніжну мелодію.

Гості притихли, а Раймонд провів мене в центр зали й легко закружляв у вальсі. Я подумки дякувала вчителю танців у школі для дівчат, куди мене змусила ходити мачуха.

— Ізабелло, щось не так? — вимогливо спитав Раймонд, не зводячи з мене очей. — Якщо ти вже передумала, то трохи запізно. Свідоцтво про шлюб у мене в кишені.

— Ні, — усміхнулась я, відчуваючи, як уміло він веде мене в танці. — Просто не очікувала такого масштабу.

— Потерпи трохи, — вже м’якше відповів він. — За кілька годин ми втечемо звідси.

Музика стихла, і знову пролунали гучні оплески й вигуки схвалення.
Уже сидячи за столом, я з подивом розуміла, наскільки впливовий мій чоловік при королівському дворі. Усі хотіли нас привітати особисто, дами розглядали мене з відкритим зацікавленням, а чоловіки голосно висловлювали своє схвалення.

Я з честю витримала це випробування, що тривало майже годину, усміхаючись так широко, що в мене заболіли щоки.

Раймонд познайомив мене зі своєю матір’ю — сліпучо красивою жінкою років п’ятдесяти з невеликим. Вона міцно обійняла мене й поцілувала в обидві щоки, примовляючи:

— Дорога моя дівчинко, я така рада! Ласкаво просимо до родини! Мій син так довго приховував тебе, негідник! Ми з тобою обов’язково подружимося, от побачиш!

— У тебе чудова мама, — прошепотіла я Раймонду на вухо, коли вона відійшла.

— У неї й старший син нічого так, — з єхидною усмішкою відповів він. — Молодший застряг в Академії Арканум, відпрацьовує прогули, тому приїде пізніше.

Нарешті офіційна частина свята завершилась, і гості весело проводили час.
Парочки прогулювались залом, пригощаючись усілякими закусками, звучали тости на нашу честь, музиканти грали одну мелодію за іншою, а весільний розпорядник знесилено сидів за колоною, обмахуючись якимось листком.

— Ізабелло, — пролунав зовсім поряд голос батька. — Я б запросив тебе на танець, та коліна підводять. Поговориш зі мною, донечко?

Раймонд залишив нас наодинці. Батько сів поряд, узяв мої руки у свої, помовчав і тихо сказав:

— Я зрозумів, що зробив помилку, коли ти втекла.

Я судомно зітхнула, намагаючись не заплакати. Раніше мені здавалося, що при зустрічі я вимагатиму пояснень, але зараз… до горла підкотила туга й бажання сховатися в його обіймах, як у дитинстві.

— Не гнівайся на мене, — він поплескав по моїй руці. — Треба було поговорити, та я поспішив, старий дурень, послухав Маргарет. Але ж усе добре вийшло, так? Ти ж приїжджатимеш до нас?

Він трохи згорбився, і тільки зараз я помітила, як він постарів. Тонкі зморшки прорізалися біля зів’ялих очей, а руки ледь помітно тремтіли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍