Читати книгу - "Віннету І"

— А я теж не мав на увазі, що збираюся робити неможливе. Зараз ми не знаємо, які у кайова плани на полонених, тож не мусимо завчасу тривожитися. Але якщо згодом нас змусять до дії, то якийсь вихід знайдеться.

Сем Гоукенс замислено подивився поперед себе.

— Можливо, але на це обережний чоловік не буде покладатися. Те, що знайдеться, завжди непевне. У нас є цілком конкретне питання, і воно звучить так: що робити, якщо вбиватимуть апачів?

— Ми цього не дозволимо, — наголосив я.

— Це нічого не означає. Що таке «не дозволити»? Висловлюйтеся точніше!

— Ми будемо протестувати.

— Це беззмістовно.

— Тоді я змушу вождя підкоритися моїй волі.

— Як?

— Якщо не буде іншого виходу, то я нападу на нього і приставлю йому ніж до грудей.

— І вб’єте його?

— Якщо він мене не послухається, то так.

— Чорт забирай, та ви відважний чоловік. Хто би міг подумати! — злякано вигукнув Сем.

— Я запевняю вас, що так і зроблю!

— Це… це… — він глибоко вдихнув. Його обличчя, спершу злякане, а потім стурбоване, поволі міняло вираз, і врешті він витиснув із себе: — Ця думка не така вже й погана! Бо приставити Танґуа ножа до грудей — це в нашій ситуації чи не єдиний спосіб примусити його слухатися. Це таки правда, що ґрінгорнові іноді можуть спадати на думку цілком непогані речі. Тож запам’ятаймо собі це.

Він збирався говорити далі, але тут підійшов Бенкрофт і змусив мене повернутися до роботи. Головний інженер мав рацію. Не можна було марнувати жодної години і спробувати завершити свої виміри ще до того, як Інчу Чуна та Віннету повернуться зі своїми воїнами.

До обіду ми напружено працювали. Потім до мене підійшов Сем Гоукенс і сказав:

— Я, на жаль, мушу потурбувати вас, бо кайова, здається, збираються щось робити зі своїми полоненими.

— Щось? Це дуже невизначено. Ви не знаєте, що саме?

— Можу висловити припущення. Качка б мене копнула. Вони хочуть висадити їх помирати на пáлі.

— Коли? Згодом чи вже незабаром?

— Звичайно, що незабаром. Інакше я не прийшов би до вас зараз. Вони зайняті приготуваннями, з яких я можу зробити висновок, що вже незабаром апачів уб’ють.

— А де вождь?

— Зі своїми воїнами.

— Тоді треба виманити його. Ви зможете це зробити, Сем?

— Так. Але як?

Я уважно подивився на табір. Кайова зсунулися з того місця, де стояли напередодні. Вони пішли вслід за нашими вимірюваннями і розташувалися на межі невеличкого ліска у прерії. Раттлєр зі своїми людьми був разом із індіанцями, а Сем Гоукенс тинявся поблизу, щоби спостерігати, тоді як Дік Стоун і Паркер сиділи біля нас. Поміж червоношкірими і місцем, на якому я стояв у той момент, був чагарник, придатний для реалізації мого плану. Бо за кущами кайова не побачать, що у нас відбувається. Тому я запропонував Семові:

— Просто скажіть йому, ніби я хочу дещо йому сказати, але не можу відірватися від роботи, тоді він прийде.

— Я сподіваюся. Але якщо він візьме зі собою ще когось?

— До них візьметеся ви зі Стоуном і Паркером. А я візьму на себе вождя. Приготуйте ремені, щоби зв’язати їх! Усе треба зробити швидко, але якомога тихіше.

— Гаразд. Я не знаю, чи те, що ви збираєтеся зробити, — правильно. Але оскільки мені не спадає на гадку нічого кращого, то нехай буде по-вашому. Ризикнемо життям. Але оскільки я ще не маю бажання помирати, то сподіваюся, що ми вискочимо звідти з одним, максимум двома синцями. Качка б мене копнула!

Він засміявся своїм характерним смішком і пішов геть. Хоча мої колеги працювали неподалік, вони не могли чути нашої розмови. Я не вважав за потрібне повідомляти їх про свої наміри, бо був переконаний, що вони завадять мені виконати задумане. Їхнє життя було для них важливішим, ніж життя полонених апачів.

Я добре усвідомлював, наскільки небезпечні мої наміри. Хіба міг я втягувати у це Діка Стоуна і Вілла Паркера, не попередивши їх? Ні. Тож я запитав, чи дають вони згоду, і відповідь була такою, на яку я й сподівався.

— Ну, звичайно ж, сер! — вигукнув Дік Стоун. — Невже ви вважаєте нас негідниками, які залишать у біді друзів? Те, що ви задумали, — це завдання для справжніх вестменів, і ми радо візьмемо у цьому участь. Правда ж, Вілле?

— Так, — кивнув Паркер. — Хотів би я побачити, чи впораємося ми вчотирьох із двомастами індіанцями. Мені вже радісно від думки про те, як вони прийдуть сюди і будуть бурчати, але нічого не зможуть нам зробити!

Я працював собі далі й не озирався, аж поки Стоун не крикнув через деякий час:

— Закінчуйте, сер! Вони йдуть.