Читати книгу - "Віннету І"

— Можливо, ви маєте припущення щодо того, чому Інчу Чуна і Віннету залишили решту коней?

— Так, про це не складно здогадатися.

— Ого! Такий ґрінгорн, як ви, не може бути настільки самовпевненим і думати, що випадково знайшов правильну відповідь. Для цього потрібно мати досвід.

— Але я маю.

— Ви? Досвід? Хотів би знати, звідки! Може, ви мені розкажете?

— Чом би й ні? Мій досвід походить із книжок.

— Знову ваші книги! Можливо, раз вам пощастило вичитати із них щось корисне, і воно знадобилося тут, але через це не можна відразу думати, що ви всі розуми поїли. Я миттю доведу, що ви не знаєте нічого, зовсім нічого. Отож, чому обидва втікачі узяли зі собою тільки своїх коней, а коней полонених залишили?

— Заради цих же полонених.

— Справді? Навіщо?

— Бо цим людям ще знадобляться їхні коні.

— Ви справді так думаєте? Навіщо полоненим коні?

Я не ображався на нього за такі питання. Це було в його стилі. Тому й грав із ним у цю гру.

— Тут є дві можливості, — відповів я. — Або Віннету та Інчу Чуна незабаром повернуться з відповідною кількістю апачів. Тоді навіщо ганяти коней туди-сюди? Або ж кайова не чекатимуть повернення апачів і підуть звідси. Тоді полоненим буде легше, бо вони зможуть їхати верхи. Таким чином переїзд буде легшим, і залишається надія, що полонених звільнять дорогою до сіл кайова. А якщо в них не буде коней, то їх доведеться гнати пішки, і тоді кайова можуть вирішити, що це занадто складно і довго, тому повбивають полонених на місці.

— Гм! Це звучить не так уже й по-дурному, як можна було сподіватися, судячи з вашого виразу обличчя. Але ви забули про третю можливість. А саме — кайова вб’ють полонених, навіть попри те, що їхні коні тут.

— Ні, це неможливо.

— Ні? Чому ви вважаєте неможливим те, що Сем Гоукенс вважає можливим?

— Бо цей Сем Гоукенс, здається, забув, що я тут.

— А ви дійсно тут? Це правда? Ви вважаєте свою високошановну присутність чимось надзвичайним або всесвітньо важливим?

— Ні. Я просто хотів сказати, що, поки я тут і можу рухати ногами та руками, ніхто не вбиватиме полонених.

— Не вбиватиме? Яка ж ви важлива персона! Качка б мене копнула! У кайова є двісті воїнів, а ви, один-єдиний чоловік, а до того ж ґрінгорн, збираєтеся завадити їм!

— Я сподіваюся, що буду не один.

— Не один? А на кого ще покладаєтеся?

— На вас, Семе, на Діка Стоуна і на Вілла Паркера. Я дуже сподіваюся, що всі ви також будете чинити опір такому масовому вбивству.

— Он як! Тож ви нам довіряєте! Я дуже вдячний вам за це, бо мати довіру такої людини — це для нас справді дуже важливо. Я дуже це ціную, качка б мене копнула!

— Семе, я говорю серйозно і не маю наміру іронізувати. Коли йдеться про стільки людських життів, тут не до жартів!

І він іронічно глянув на мене своїми крихітними очима.

— Он як! Ви справді серйозно? Тоді мені слід поводитися цілком інакше. Але як ви собі все це уявляєте, сер? Ми не можемо сподіватися ні на кого більше. Тож лише четверо нас повинні будуть протистояти двомстам індіанцям кайова. Ви надієтеся, що добре закінчиться для нас?

— Я не думаю про кінець. Я просто не можу допустити, щоб у моїй присутності відбувалося таке масове убивство.

— Але воно однаково трапиться, лише з тією різницею, що і вас знищать. Чи ви збираєтеся покладатися на своє ім’я Вбивча Рука? Ви плануєте покласти двісті червоношкірих воїнів своїми кулаками?

— Дурниці! Це не я придумав собі таке ім’я і добре усвідомлюю, що ми вчотирьох не можемо виступати проти двохсот. Але чи обов’язково мусить бути мова про насильство? Існує ще хитрість або й щось дієвіше.

— Он як. А про це ви також читали?

— Так.

— Правильно. Завдяки цьому ви стали страшенно розумним. Я би дуже хотів подивитися, як ви обдурюєте когось, намагаючись виглядати переконливо. Мушу сказати, що й з усією вашою хитрістю тут ви нічого не вдієте. Червоношкірі робитимуть усе, що захочуть, і не зважатимуть, якими будуть у той час наші обличчя — загрозливі чи хитрі.

— Гаразд, — сказав я. — Я бачу, що на вас я не можу покладатися, тож, коли виникне потреба, я діятиму сам.

— Заради Бога, не робіть ніяких дурниць, сер! — квапливо сказав Сем. — Ви нічого не повинні робити самостійно, а в усьому слухатися нас. Я не сказав, що не буду протистояти апачам, якщо виникне така потреба, але не в моєму стилі битися головою об стіну. Стіни зазвичай твердіші за голови.