Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Шевченка тхнула Гоголю дьогтем саме через мову. Та все-таки я доходжу висновку, що десь у найпотаємнішому куточку душі Гоголь заздрив Шевченкові. Заздрив за те, що Тарас повстав проти цілої імперії, пішов у неволю за свій народ, тоді як Микола Васильович поїхав грітися на італійському сонечку за царські гроші. В одному з листів він писав, що сам не знає, чого більше в його душі — «руского ілі хохляцкого». Ну, якщо «хохляцького», то далі нема про що говорити. Звичайно, це був великий письменник. Але талант митця не завжди узгоджується з його моральним світом. Згаданий мною серед улюблених авторів Кнут Гамсун дуже шанував Гітлера і навіть написав по ньому некролог. От ми кажемо, що Гоголь наш, бо він так славно писав про Україну, вживав багато українських слів і зворотів, використовував нашу міфологію, любив українські думи, пісні. Так, але в цьому я вбачаю і зворотній бік медалі. По-перше, Гоголь уводив «Малоросію» в загальноросійський культурний контекст як периферію Великороси. По-друге, через його твори російська мова поглинала наші слова як власні діалектизми. Тобто в цьому сенсі Гоголь був асимілятором і, за його ж словами, сяяв діамантом у короні російської імперії. Може, тому він, як каже легенда, перевернувся в домовині? Хто зна... А талант був могутній. Жаль, що з його «Шинелі» зростали чужі письменники.

— Є, у тому числі в Україні, автори, що «видають на гора» по роману на рік. Ви ж кажете, іронізуючи, звісно, що ви «не борзописець». Але ж література це і конкуренція також. Ваші твори, безумовно, особливі. Я знаю людей, які не можуть дочитати «Марусю» — зупинилися на півкнизі, бо у них серце обливається кров’ю та навертаються сльози на очі. Люди, українці, справді мають великий емоційний струс, читаючи ваші речі. Але ж і вам це не минається просто так і штампувати такі книги як на конвеєрі, напевно, неможливо. І занадто великі паузи не підходять, бо літературний процес стає дедалі більш жорстким і конкурентним. Як тут бути?

— Я ніколи себе не силую. Не примушую сісти за стіл. У мене немає плану написати стільки-то сторінок на день. Після завершеного роману я можу «відходити» й рік. Інша річ, що специфіка роботи така, що ти часом працюєш навіть уві сні. Щодо конкуренції, то в літературному середовищі вона інакша. Я вважаю, що кожен серйозний письменник має свій власний простір, який не перетинається ні з чиїм іншим. Тому я радію успіхам колег, бо впевнений, що їхній рівень підсилює і мене. Письменника великою мірою формує середовище. Самотнє дерево вразливе. Його швидше зламає вітер чи спалить блискавка. Могутні дерева виростають у лісі. Через те я щасливий, що Україна сьогодні має когорту талановитих письменників. Із власним стилем, із власним простором. Щасливий, що дожив до того часу, коли не треба сушити голову, як видати книжку. Видавці самі стоять у черзі та з нетерпінням чекають твого рукопису. Уже сміливо можна говорити про пристойні наклади української книжки, які сягають 100 тисяч і більше. Уже сучасні українські твори виходять на екранне життя. Але, звісно, занадто розпружуватися теж не можна. У більшості з нас сидить ота, як казав Довженко, проклятуща українська лінь. Сидить це ледащо і в мені, яке постійно нашіптує: почекай, ти ще не все знаєш, не поспішай писати, може, ще випірнуть якісь невідомі тобі факти чи архівні матеріали. Так, до речі, було і з «Чорним Вороном». Я довго боявся його розпочати. Знав, що дуже багато залежить від першого речення, від інтонації, темпу оповіді. І ось тут іноді багато важить якраз літературне середовище, оточення, в якому ти обертаєшся. У 1990-х — 2000-х роках віссю елітарної літературної тусовки був винятково талановитий поет Ігор Римарук. Він редагував журнал «Сучасність», до якого тулилися тоді літератори Києва, Львова, Чернівців... Ігор був дуже близькою мені людиною, у «Сучасності» він друкував усі мої романи. Знаючи, що я виношую «Залишенця», весь час запитував: «Коли, коли?» Я знизував плечима, відмовчувався. Одного разу ми з Ігорем гарненько посиділи, і він почав трусити мене, як грушу. Дай, каже, уривок для журналу. Відповідаю, що цілісного ще не маю. Бо я соромився сказати йому, що тексту взагалі немає ніякого, тільки робочі записи. Він спохмурнів і каже: «Якщо через три дні ти не принесеш мені уривок, то я кидаю журнал». Ми ще поговорили гостро, майже посварилися, а наступного ранку я сів за комп’ютер і написав перше речення: «Отамана Веремія ховали в Губському лісі без прощальних сальв і промов». Це біля мого села ліс називають Губським. Комп’ютер не знав цього слова і сам виправив його на Гунський. Я подивився, подумав і вирішив, що це якась підказка згори. У Гунському лісі — так навіть краще, повіяло історичною давниною. І пішло... Через три дні дав Римарукові кілька сторінок тексту. Він прочитав і сказав, що це буде сенсаційний роман. Відразу надрукував цей уривок. А я вже писав «Залишенця» день у день. Ось так іноді друзі підставляють надійне плече. Потім Ігоря не стало, він не встиг прочитати повний текст роману, але я довіку буду йому вдячний за те, що підштовхнув, що приглушив у мені сумнів і вчасно сказав: «Пора!» Роман «Залишенець» надрукувала «Сучасність», коли її вже редагував ще один наш блискучий поет Тарас Федюк. Якщо не помиляюся, саме ви, Вячеславе, тоді опікувалися цим журналом.

— Було таке. Ще два запитання громадянського звучання. Ваші останні твори — «Чорний Ворон», «Маруся», «Чорне Сонце», «Троща» — не розважають читача у традиційному розумінні. Але спонукають до катарсису. До думок не лише про власну місію людини, але й про місію України. А Україна нині у тяжких випробуваннях. Ви бачите в людях тепер готовність до запровадження, як ви говорите, отих «особистих санкцій проти Росії»? На вашу думку, українці, у масі своїй, прозріли нарешті щодо Московії, чи ця маса навіть зараз лишається далекою від критично потрібної?

— Війна багатьом прочистила мізки, але революційних змін у свідомості тієї маси, про яку казав ще отаман Савченко-Нагірний, не відбулося. Людина — істота інертна. Українці повільно розплющують очі. Так, більшість уже переконалася, хто наш одвічний ворог, але й це переконання часто потопає в інерції звичок, усталеного мислення, сумнівних симпатій. Більшість Києва, я вже не кажу про інші великі міста, продовжує розмовляти мовою окупанта, слухає російську попсу, однією рукою дає копійчину на війну, а другою кидає гріш у камилавку московського попа. Така собі шизофренія. Обивателі кажуть,