Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

34.1

— Чому Есмі кликала тебе? Щось трапилося? — голос Дем'яна був спокійним, навіть м'яким, але його очі... Вони немов просвердлювали мене, шукаючи правду, яку я так відчайдушно намагалася приховати.

Я відчула, як мене огортає страх. Холодний, липкий, він стискав мене зсередини, не даючи вільно дихати. Я опустила очі, боячись, що якщо подивлюся йому прямо у вічі, він розгадає все.

— З моєю донькою все добре, — відповіла я, змушуючи свій голос звучати рівно, хоча насправді він ледь не зривався на шепіт. — Краще повернімося до нашої розмови.

Дем'ян не відвів погляду. Його мовчання тривало довше, ніж мало б. Він ніби вагався, чи вірити мені.

— Так, звісно. Я допоможу тобі з розлученням. Ти ні про що не хвилюйся, — він трохи нахилив голову, стежачи за моєю реакцією. — Мої адвокати про все подбають.

Його слова мали б мене заспокоїти, але натомість мені стало ще гірше. Гіркота підступила до горла. Я знала, що так буде. Він був упевнений, що я зроблю цей крок. Що я вже зробила його.

Дем’ян обережно потягнувся до моєї руки, ніби хотів підтримати мене. Але я, ніби обпечена, різко забрала її за спину.

— А з чого ти взяв, що я збираюся розлучатися з Ярославом? — слова виходили уривчастими, наче кожне з них коштувало мені величезних зусиль. — Та ніч нічого для мене не значить. Я не хочу через одну мить слабкості втрачати свою сім’ю.

Я зробила глибокий вдих, збираючи уламки власної рішучості.

— Ярослав — батько Есмії, мій чоловік. Ми любимо один одного, тому давай забудемо те, що сталося.

Дем’ян не зворухнувся. Його погляд залишався прикутий до мене. Але щось у його очах змінилося. Спершу це була звичайна розгубленість, а потім... біль?

— Дякую, що прихистив нас у себе, але зараз настав час повертатися додому, — продовжила я, намагаючись не дати голосу зрадницьки затремтіти. — Батько теж більше не працюватиме у тебе. Він житиме зі мною.

Тиша.

Дем’ян не відповідав. Він дивився на мене довго, не кліпаючи, ніби намагався зрозуміти: це справді я кажу чи це лише гра? Його губи ледь помітно стиснулися, а щелепи напружилися. Він не розгнівався. Не спалахнув люттю, не накинувся на мене з питаннями. Але щось у його погляді змінилося так кардинально, що я відчула, як по спині пробіг холод.

Я не знала, де знайшла сили сказати стільки неправди. Кожне моє слово було брехнею, яка залишала в мені пустку, ніби я втрачала частину себе.

Я відчувала огиду. До себе. До своїх слів. До своєї безпорадності.

Ця гра, в якій я змушена була брехати й удавати, виснажувала мене. Але ще страшніше було те, що в очах Дем’яна я бачила не просто сум, а щось більше.

Розчарування.

І це боліло найсильніше.

Дем’ян мовчав. Його погляд, колись теплий і розуміючий, тепер став крижаним. Він більше не шукав у мені правду — він її знайшов. Але не ту, якої, можливо, хотів.

— Знаєш, — нарешті заговорив він, і його голос був надто спокійним, навіть небезпечним у своїй стриманості, — я думав, що нарешті знайшов ту саму. Жінку, якій потрібне не тільки моє тіло, не тільки моя сила, а й моє кохання. Я вважав тебе особливою. Дивовижною.

Він зробив крок назад, віддаляючись, немов підводячи невидиму межу між нами.

— Але знаєш, що найгірше? — його губи скривилися в гіркій посмішці. — Я помилився.

Я відчула, як серце болісно стислося. Чомусь ці слова били сильніше, ніж будь-який крик чи звинувачення.

— Виявляється, ти — така ж, як і всі. Ні, навіть гірше, — у його очах блиснув холодний вогник. — Безсердечна сука, яка вміє тільки використовувати.

Я здригнулася, але змусила себе стояти рівно, не показувати слабкості. Мої пальці судомно стиснули край светра, щоб руки не затремтіли.

— Більше я не тримаю тебе. Якщо вирішила піти — то йди негайно, — його голос звучав твердо, без жодної нотки жалю.

Мої груди стисло від різкого болю. Це був удар, якого я не очікувала, хоч і заслужила.

Я хотіла сказати щось у відповідь. Хотіла пояснити, що все не так, що я не маю вибору, що... Але що б я не сказала — він вже не повірить.

Дем’ян стояв нерухомо, ніби вже викреслив мене зі свого життя.

Я ковтнула клубок у горлі й, не озираючись, зробила крок до будинку.

Я зайшла до кімнати, і моє серце стиснулося ще сильніше. Усе моє — акуратно складене у валізу. Хто і коли це зробив?  Та зараз з'ясовувати це марна справа. Ми йдемо. 

Я повільно підійшла до валізи, торкнулася її, відчуваючи, як пальці мерзнуть від напруги. Все це відбувалося надто швидко, надто боляче.

— Мамусю...

Я різко обернулася. Есмі стояла біля ліжка її великі очі блищали від сліз. Вона мовчки підійшла до мене і обійняла так міцно, що мені стало важко дихати.

— Я не хочу йти, — її голос зірвався на шепіт.

Я провела рукою по її маленьких кучерях, намагаючись приховати власний біль.

— Сонечко, ми мусимо...

— Але тут добре… Він добрий… Я не хочу йти, мамо… — Есмі ще сильніше вчепилася в мене, ніби боялася, що я примушу її залишити це місце.

Я заплющила очі. Як же мені хотілося сказати, що ми можемо залишитися. Що все добре. Що я не зробила найбільшої помилки у своєму житті.

Але це була брехня.

— Вам пора, — холодний голос змусив мене здригнутися.

Я різко розплющила очі й глянула на чоловіка, якого тут не мало бути. Він стояв біля ліжка, вперши руки в кишені. Очі його були байдужі, обличчя — кам’яне, мов вирізьблене з граніту.

— Виходьте, — сказав він коротко. Його голос не залишав місця для заперечень.

Я міцніше притиснула Есмі до себе. А він лише криво всміхнувся.

— Таксі чекає за воротами. Не змушуйте мене повторюватися. І без дурниць, інакше ти більше ніколи не побачиш свого татуся. 

Хвиля холоду пробігла по моєму тілу. Я подивилася на Есмі, яка ще сильніше сховалася в моїх обіймах. Вона теж відчувала небезпеку.

Я зітхнула і підняла валізу.

— Ходімо, люба… Ми зараз поїдемо звідси, але якщо Дем'ян про щось запитає тебе в жодному разі не кажи йому, що тут відбувалося. Домовилися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍