Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

34

 Розділ 34

Я вже розтулила губи, щоб відповісти Дем’янові, коли почула крик:

— Мама! Мамусю...

Голос Есмі різонув простір, мов лезо. Я здригнулася, серце впало десь у п’яти. Донька кликала мене. її голос звучав налякано. Щось сталося. Може впала або щось ненароком розбила, тому запанікувала. 

— Лідо? — Дем’ян нахмурився, але я лише махнула рукою, даючи знак зачекати. -- Зачекай мене тут. Я зараз повернуся і ми продовжимо. Добре!?

Дем'ян кивнув і я розвернувшись побігла до будинку. Кроки видалися мені надто довгими, серце билося об ребра так, що я чула його у вухах. Звідки узявся цей страх я не розуміла. Я увійшла до будинку, і перше, що побачила, — Есмі, що стояла на сходах, стискаючи поручні дрібними пальчиками.

— Що сталося, люба? — я намагалася говорити спокійно, хоч у душі вже розгорталася буря.

Есмі глянула на мене круглими, наляканими очима, а тоді швидко спустилася вниз і схопила мене за руку.

— Мамо, нам треба до нашої кімнати... Терміново!

Щось у її голосі, який лунав надто тихо, надто насторожено, змусило мене похолодіти. Я навіть не встигла роздумати, коли її маленька рука потягнула мене вперед.

Ми рушили по коридору. Я відчувала, як шкіра на спині вкривається холодним потом, а передчуття неминучого сковує рухи.

Коли ми зайшли до кімнати, я завмерла.

Він стояв там.

Той самий чоловік, що переслідував нас у будинку Ярослава.

Я не могла помилитися: широка спина, хижий усміх, примружені очі, що ковзнули по мені і зупинилися на Есмі.

Я миттєво відступила назад і затулила доньку собою. Серце пропустило удар і я ледве змогла проковтнути вязку слину. 

— Ну, ось і зустрілися, пані Горська, — промовив він, і його голос пробрав мене до кісток. 

— Що ти тут робиш? Як потрапив до будинку?  — я зуміла сказати це спокійно, хоч пальці Есмі, що вчепилися в мій рукав, тремтіли.

— Виправляю помилки, — чоловік нахилив голову, ніби розглядаючи мене, — і доводжу справи до кінця. Думала вам все зійде з рук і я забути гріхи твого чоловіка? Помиляєшся. Дуже помиляєшся. 

Я відчула, як моя свідомість гарячково шукає вихід, план, будь-який шанс втекти. Але тоді він сказав:

— Я б не радив тобі покликати свого Дем’яна. Якщо зробиш бодай один неправильний рух…

Він зробив паузу, дозволяючи своїм словам зависнути в повітрі, і потім завершив:

— …ти більше ніколи не побачиш свого батька живим.

Повітря стало важким.

Я відчула, як у мене затремтіли пальці, але я стискала їх у кулак, змушуючи себе тримати контроль.

— Де він? — прохрипіла я.

— Живий. Поки що. 

Мене нудило від цього самовдоволеного тону. Він насолоджувався моментом, грався, розтягуючи мої страхи, як хижак перед нападом.

Я швидко перевела погляд на Есмі. Вона щільно притиснулася до мене, і я знала, що не можу залишити її саму. Не можу, але й ризикувати батьком теж не можу.

Часу на роздуми не було.

Я стиснула губи і повільно кивнула.

— Гаразд. Я піду з тобою, але де гарантії, що ти мене не обманеш? — мій голос звучав твердо, хоча всередині все стискалося від страху.

Його брова здивовано смикнулася, але вже за мить знайома самовпевнена усмішка повернулася на його губи.

— А їх немає. Доведеться тобі повірити мені на слово, — зловтішно відповів він, нахиляючись трохи ближче. — Поки я не заберу дещо у твого чоловіка, ви всі троє залишаєтеся під моїм контролем. Якщо хочеш, щоб усе закінчилося швидше, віддай мені документи — і я відпущу вас.

Я відчула, як холонуть пальці.

— Але в мене немає ніяких документів… Я ніколи не втручалася у справи Ярослава.

Його погляд потемнів.

— Тоді йди до Дем'яна і скажи, що вирішила повернутися до Ярослава. Зроби це так, щоб він навіть подумати не міг, що ти брешеш. І без дурних  жартів. Інакше...

Моє серце закалатало. Як? Як я маю це зробити? Я ж навіть не знаю, як виглядають ці документи…

Я глибоко вдихнула.

— Добре! Я зроблю, як ти хочеш. Ходімо, Есмі.

— Е, ні! — він перехопив мене за лікоть, змушуючи затримати погляд на його очах. — Мала залишиться зі мною. Як запорука твоєї чесності.

Я здригнулася.

— Але…

— Ніяких "але", — його голос став холодним, мов лезо. — А тепер хутко роби, що треба. Після розмови повернешся, збереш речі й вийдеш за ворота. Зрозуміла?

Мені хотілося кричати, плакати, розбити цю стіну байдужості між нами… але я лише стиснула губи й кивнула.

— Так.

Я присіла, притискаючи долоні до обличчя Есмі. Її великі очі блищали від сліз, але вона мовчала, наче розуміла — зараз головне слухати.

— Нічого не бійся, — мій голос зірвався, але я змусила себе говорити далі. — Я повернуся. Скоро. Обіцяю.

Есмі схлипнула, її тоненькі пальчики судомно вчепилися у край мого рукава.

— Мам…

Я ніжно торкнулася її щоки.

— Я тебе люблю, сонце. Дуже. Ти у безпеці. Просто зачекай мене тут. Добре? 

Вона мовчки кивнула, намагаючись бути сильною.

Я випросталася, і, перш ніж піти, востаннє глянула на доньку.

Боже… благаю, допоможи мені.

 

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍