Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

павук, видерся на фасад Центрального банку і повис на флагштоку, а пожежникам довелось тебе звідти знімати. Та цього разу було щось значно серйозніше.

— Каміло знову втік зі школи, і патруль застав його за малюванням лозунгів проти диктатури. З ним були інші два хлопці, але вони не наші учні. Вони втекли, але вашого онука піймали з балончиком аерозольної фарби в руках. Ми намагаємося дізнатися, куди його забрали, сеньйоро Віолето, і скоро матимемо якусь інформацію, — сказав мені директор.

Я втратила голову, мушу це визнати. Методи поліції були добре відомі, і те, що мій внук був неповнолітнім, не було пом’якшувальною обставиною. За одну мить перед моїми очима промайнули жахливі історії, які я чула в моїй фундації, і згадка про жертви в печері поблизу Науеля. За ті кілька годин, що минули, тебе могли розтерзати.

Я ніколи не пробачу тебе за вчинену тоді дурницю, Каміло. Ти був дурним шмаркачем, і я заледве не сконала від серцевого нападу; мене досі бере зло, коли я про це згадую. Ти повівся абсолютно безвідповідально, бо знав, як діє репресивний апарат, але думав, що можеш знову дозво­лити собі пустощі, не поплатившись за них. Ти вибрав мармурове підніжжя Монументу рятівників Батьківщини, страхіття в найчистішому стилі третього рейху, увінчане факелом з вічним вогнем, який кадив небо столиці, — щоб допастися до нього з чорною фарбою. Хочу думати, що то була не твоя ідея, а твоїх дружків. Ти так і не виказав їхніх імен: ані директорові, ані мені, нікому; лише сказав мені по секрету, що вони були з поселення Альбера Бенуа. Поліцейські розтовкли тобі обличчя. «Хто були інші?» «Де ти з ними познайомився?» «Назви їхні імена! Говори, малий засранцю!»

У тій ситуації я віддала би життя за те, щоб поруч був Хуліан Браво. Твій дідусь мав незліченні зв’язки й контакти і колись знав би що робити, до кого звернутися, кого підкупити, але з моєї вини він втратив свою владу і віддалився від світу, оселившись у своєму маєтку в Патагонії. Навіть якби він відгукнувся на мій поклик і досі мав якісь зв’язки у владних сферах, не міг би прибути вчасно. Я пішла з директором школи в собор: ану ж бо нам вдасться отримати допомогу одного з адвокатів вікаріату. Я була настільки знервована, що формуляр довелось заповнювати йому, бо я вмирала від нетерпіння, рахуючи хвилини, які ми витрачаємо на цю формальність.

— Кріпіться, пані, це може зайняти якийсь час... — спробував він мені пояснити, але я його не чула, була у відчаї.

Тим часом Гаральд Фіске взявся до діла. Посольство Норвегії, як і декілька інших дипломатичних представництв, влада тримала на мушці, бо ті не один рік давали притулок тим, хто втікав від режиму. Як представник цієї країни Гаральд не мав впливу, але він був другом посла Сполучених Штатів: вони разом їздили в гори на велосипедах. На той час наша влада вже не мала безумовної підтримки американців, бо диктатура зійшла на пси і ситуація у світі змінювалася. Було недоцільно підтримувати скомпрометований режим. Посол Сполучених Штатів мав таємне завдання підготувати ґрунт для повернення демократії в нашій країні. Звісно, умовної демократії.

— Той хлопець — син моєї нареченої. Він зробив дурницю, але він не терорист, — сказав йому Гаральд.

Насправді йшлося про мого внука, я не була його офіційною нареченою, а ти був терористом, відколи тобі виповнилося два роки, але ці подробиці не мали великого значення. Американець пообіцяв вступитися за тебе.

Гадаю, ти добре пам’ятаєш ті два дні, впродовж яких пробув у лапах поліції. Я не забула ні хвилини з тих двох жахливих днів, які могли стати вічністю, якби тебе перевели в управління безпеки, звідки тебе не зміг би визволити навіть благословенний американський посол. Тебе побили до непритомності й знову дали би лупня, якби ти не носив прізвище Дель Вальє і не вчився у школі Сан-Ігнасіо. Навіть там, у поліцейській буцегарні, діяла ієрархія суспільних класів, Каміло. Дякуй Богу, що ти був не одним із тих двох хлопців, які разом з тобою розмальовували монумент. Їх би мордували ще більше.

Тебе випустили в жалюгідному стані: з розпухлим, як гарбуз, обличчям, із синцями під очима, в закривавленій сорочці та забоями по всьому тілу. Поки Етельвіна прикладала тобі лід, осипала поцілунками і водночас годувала потиличниками за твою дурість, директор школи пояснював мені, що мій внук створює надто багато проблем, дістає погані оцінки, бо йому не хочеться робити домашні завдання, і препаскудно поводиться.

— Каміло запхав мишу в торбинку вчительки музики і вилив пляшечку проносного у їжу вчителів. Його застали в туалеті, коли він курив марихуану і розігрував у лотерею порнографічні знімки серед учнів початкових класів. Одним словом, вашому онукові було б краще у військовій школі...

— Це ваша вина! — криком перебила я його. — Звідки він узяв марихуану, проносне і фотографії голих жінок? Хто пильнує дітей в тому інтернаті?

— Ми школа, пані, а не тюрма. Ми виходимо з того, що учні не є правопорушниками.

— Ви не можете виключити Каміло, отче, — заблагала я, змінюючи тактику.

— Боюся, пані, що...

— Мій внук робиться марксистом і атеїстом...

— Що ви кажете?

— Те, що чуєте, отче. Марксистом і атеїстом. Це непростий вік, йому потрібен духовний провідник. Жоден сержант військової школи не може ним бути, правда ж?

Директор кинув на мене один з тих поглядів, які можуть убити, і після довгої паузи від душі розсміявся. Він не виключив тебе зі школи. Я часто запитувала себе, чи не було це одне з тих перехресть, які визначають нашу долю, про які я тобі вже говорила. Якби тебе вигнали із Сан-Ігнасіо, ти, ймовірно, став би марксистом і атеїстом, а не священником, і в такому разі був би нормальним чоловіком, одружився би з милою дівчиною і подарував би мені кількох правнуків. Зрештою, помріяти не зашкодить.

25

На початку дев’яностих світ, країна і наше життя дуже змінилися. У 1989 році упав Берлінський мур, і ми змогли побачити по телевізору ейфорію берлінців, які за одну ніч ударами молотів знесли стіну, яка двадцять вісім років розділяла Німеччину. Невдовзі по тому офіційно закінчилася холодна війна між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, і на дуже короткий час дехто з нас полегшено зітхнув, але завжди десь точиться війна. Наш стражденний континент, за деякими сумними винятками, починав зцілюватися від напасті каудильйо, революцій, ґерильї, військових