Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 23: Повернення до експерименту

Тіло Габріеля з глухим стуком важко вдарилося об тверду землю. Він залишився нерухомим, розпростертий на холодній, сирій почві, ніби знеструмлений механізм, що втратив будь-яку здатність до руху. Сили залишили його, і навіть думка про можливість кликати Сапфіра здавалася абсурдною. А що, як цей останній проблиск світла в його житті — лише ще один жорстокий трюк лікарів? Сумніви, гірким клубком застряглі в горлі, душили його, спричиняючи ту ненависну нудоту, що заповнювала його нутро.

Минуло десять, а може, й більше хвилин. Габріель лежав, розкинувшись у формі зірки, і вдивлявся в далекі світила, що мерехтіли у безмежному чорному небі. Його погляд ковзав по світлих плямах зірок, але думки були важкими, як свинець. Зрештою, він відірвав очі від зоряного полотна й повільно обвів поглядом місцевість довкола. Знову ліс. Йому вже не здивуватися — цей ліс переслідував його, мов тінь. Але цього разу тут панувала тиша. Не було зловісного виття, не чути було того гнітючого шепоту, що переслідував його весь цей час. Лише легкий вітерець лагідно гойдав вершини високих ялин, ніби перешіптуючись із темрявою.

В голові не було жодного чіткого плану. Тільки хаотичний вир почуттів: сумніви, злість, відчай, нерозуміння. Але поступово цей хаос розчинився в одному спогаді — обличчі жінки, яка була його єдиним прихистком у цій круговерті божевілля. Вона з’явилася перед його внутрішнім зором так виразно, ніби стояла поруч. Її м’яка усмішка, тонкі риси обличчя, той червоний кардиган, що так ніжно огортав її тендітні плечі... Габріель думав про неї, про її очі. Що як вона дізналася щось жахливе, те, що змусило її зникнути так раптово? Або, ще гірше, що як вона сама опинилася в небезпеці?

Атмосфера лікарні завжди здавалася йому гнітючою, та зараз, згадуючи обличчя Карли Вайсс і її батька, він бачив у них не просто холодних лікарів, а класичних антагоністів зі старих книг. Вони нагадували діснеївських лиходіїв, які без очевидного мотиву прагнуть завдати шкоди головному герою. Але чи це справді так? Чи їхні дії аж настільки безглузді? Що, коли в них є своя логіка, свої причини, що роблять усе це виправданим? Якщо вони не просто тирани, а ті, хто вважає себе праведниками? Ця думка змушувала його здригатися.

Проте його турбувало ще дещо. Його медичні записи. В них він значився як хворий, психічно нестабільний. Але він не відчував себе божевільним. Так, його самооцінка не була ідеальною. Так, були травми, були шрами, які залишилися в його свідомості, можливо, надто глибокі. Але хіба це робить його хворим? Хіба це виправдовує все, що з ним зробили?

Габріель заплющив очі. Він знав, що правда десь поруч, зовсім близько. Але чи витримає він її, коли вона відкриється перед ним у всій своїй жорстокості?

Габріель так і залишився лежати на галявині, загублений між небом і землею, між тишею і шепотами власного розуму. Він не пам’ятав, коли саме дрімота огорнула його своєю легкою вуаллю, але, схоже, вона все ж перемогла виснажене тіло. Сон був уривчастий, нестійкий, більше схожий на марення, ніж на відпочинок. Та коли перші промені сонця обережно торкнулися його обличчя, вологого від нічної прохолоди, він розплющив очі.

Ранок прийшов беззвучно, як завжди приходить світанок у глибоких лісах. Сонце ще не піднялося високо, його світло просочувалося крізь хащі ніжними, майже боязкими смужками, кидаючи довгі тіні на вкриту росою траву. Повітря було прозоре, свіже, сповнене аромату землі, вогкого листя і чогось ледь вловимого, схожого на запах спокою, що триває лише до першого кроку.

Габріель повільно підвівся, провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти залишки нічного марева. Його тіло було затерплим, м’язи нили, а в голові пульсували важкі думки. Він не хотів думати про лікарню, про Карлу Вайсс чи її батька, але їхні обличчя немовби впеклися в його свідомість, примарним відлунням блукаючи у підсвідомості.

Сапфіра він теж поки що не хотів бачити. Не зараз. І Ронольда теж. Їхні слова, навіть найкращі наміри, зараз здавалися йому чимось далеким і неприйнятним. Він не був певен, хто є другом, а хто – ще однією частиною цього моторошного експерименту. Усе, що залишалося, – це рухатися вперед.

Куди? Він ще не знав. Але й залишатися тут, серед дикого лісу, беззахисним перед світом, що, здається, давно змовився проти нього, було не варіантом.

Габріель озирнувся. Високі дерева стояли, мов мовчазні велети, їхні темні стовбури піднімалися вгору, гублячись у густому сплетінні гілок. Вдалині чувся шум – можливо, струмок або дорога. Він зітхнув, кинув останній погляд на галявину, що стала свідком його нічної боротьби, і рушив вперед, у глибину лісу, шукаючи притулку, шукаючи відповіді – або, принаймні, місця, де зможе сховатися від усіх, бодай на деякий час.

Габріель блукав лісом, що навіть при світлі ранкового сонця не здавався дружнім. Він ішов повільно, вбираючи кожен звук, кожен порух вітру, що змушував листя шелестіти у високих кронах дерев. Гостре почуття самотності чіплялося за нього, мов павутиння, але разом з тим було й відчуття тимчасової безпеки – доки сонце високо, нічого не може зашкодити йому. Він був певен цього.

Він помилявся.

Раптовий шум збоку змусив його завмерти. Десь неподалік потріскали гілки, і ця дрібниця пробила його оболонку впевненості, холодом розтікаючись по спині. Він зупинився, прислухаючись. Ліс, здавалося, завмер разом із ним. Декілька довгих секунд минули в тиші, але серце його калатало, немов у пастці. Він зробив ще один крок – і тут же відчув, як щось змінюється навколо.

Повітря стало важчим, густішим, ніби насиченим прихованою загрозою. Навіть птахи, що досі цвірінькали в гілках, замовкли. Відчуття небезпеки було невловимим, примарним, але воно вперто наростало, змушуючи кожну клітину його тіла напружитися в очікуванні.

Щось – чи хтось – стежило за ним.

З-за кущів повільно випливла жінка. Габріель одразу впізнав її – ту саму примарну постать, що з’явилася йому в перший день його перебування тут. Вона більше не тримала в руках загадковий згорток, що нагадував дитину. Тепер її довгі, бліді руки звисали безвольно, а сама вона рухалася не так, як людина – швидше пливла в повітрі, нечутно й повільно, мов тінь, що відірвалася від землі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍