Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель застиг, як і тоді. Щось у ній його причаровувало, але це було не захоплення – скоріше, якесь містичне, примарне тяжіння, яке змушувало серце завмирати в грудях. Вона підняла руку, повільно простягнула її до нього, бажаючи торкнутися його щоки. Її холодні пальці вже майже торкнулися його шкіри, коли він різко відсахнувся.

Жінка змінилася. Її обличчя ніби потемніло, риси стали гострішими, а очі – бездонними, як чорнильні колодязі. І тоді з її рота вирвалася моторошна пісня, що наповнила ліс глухими, гортанними звуками:

"Коли у тьмі розквітне тінь —
У снах згориш, забудеш лінь.
Вогонь і кров в ріці спливуть,
У пустку душу віднесуть.
І дзвін падіння прокляне,
Все, що тобі належить, – зле..."

Її голос був надто глибоким для жінки, немов крізь її вуста співали десятки загублених голосів. Повітря навколо потемніло, дерева, здавалось, притиснулися ближче, немовби хотіли почути кожне слово. Це було попередження. Як і минулого разу.

Габріель відчув, як серце починає стукати швидше, холодний страх пробіг уздовж хребта. Що це означає? Про що вона намагалася його попередити?

Жінка повільно відступала, зникаючи у тумані, що несподівано згустився між дерев. Та її слова залишилися з ним – вони пульсували у скронях, проростали в розумі, як насіння жаху, що тільки чекало слушної миті, аби розквітнути в його свідомості.

Габріель мовчки спостерігав за її рухами, як тінь, що невідривно слідує за світлом, не бажаючи розчинитися в темряві. Вона йшла впевнено, немов не зважаючи на навколишній світ, залишаючи за собою лише тишу, що оповивала кожен її крок. Легкість її рухів була майже нечутною, та водночас кожен її рух випромінював рішучість — силу, якої він не спостерігав досі. Вона не прагнула втекти від нього, і, здається, навіть не помічала його присутності, або ж, якщо й помічала, не вважала за потрібне реагувати. В її очах не було страху, лише впевненість у власній свободі.

Габріель знову відчув ту хвилю глибокої, майже непереборної невизначеності, що охоплювала його душу. Минулого разу він обрав шлях відчаю, намагаючись втекти від того, що прив’язувало його до минулого, не розуміючи, що саме цей рух лише зміцнює його ланцюги. Але зараз… зараз усе було іншим. Він вже не прагнув втекти. Ні, тепер він хотів іти за нею. І ця думка, як витончена загадка, проникала в його свідомість, немов щораз більше ставала невідворотною. В її кроках, в її спокої він відчував силу — величну, непідвладну часу. І ця сила, осяйна і незбагненно магнетична, тягнула його більше, ніж будь-які небезпечні й заборонені бажання.

"Вона не намагається мене знищити", — прокачав у думках, відчуваючи, як кожен його рух стає важчим, ніби земля під ногами втрачала свою стабільність. Її спокій був, як нічний вітер, котрий, минаючи всі перешкоди, несе в собі таємничу обіцянку чогось великого, чого він ще не знав, і що, можливо, було єдиним порятунком для нього. Вона не була його ворогом, принаймні, він не відчував у ній загрози. Ні, її присутність була своєрідним дороговказом, і в цьому шляху він міг знайти хоч якийсь сенс.

"Можливо, вона веде мене до чогось", — продовжував думати Габріель, обережно віддаючи перевагу своїй інтуїції, яка ставала для нього єдиним орієнтиром в цьому світі без надії. "До чогось, що варте того, щоб його побачити. Я мушу дізнатися, що це."

Його рішення було тепер безповоротно твердим. Він не просто слідував за нею, як бездумний шифрувальник її шляхів. Ні, він йшов, шукаючи, не знаючи, куди веде його цей незвіданий шлях, і чому він так прив'язаний до цієї мандрівки. І якщо вона не зупиниться — він йтиме до кінця, навіть якщо цей кінець розкриє перед ним нові, темні, невідомі відтінки світу, в якому він давно втратив здатність розрізняти світло й тінь.

І знову, як тінь за світлом, він ступив ще один крок, вперто слідуючи за її шляхом, навіть якщо за кожним наступним кроком відчував біль від власної безпорадності.

Габріель і жінка йшли далі, і з кожним їхнім кроком навколишній світ змінювався. Ліс, що раніше здавався лише тихим свідком їхньої подорожі, тепер став чимось більшим — живою, непередбачуваною сутністю, яка загрожувала поглинути їх у свої глибини. Густий туман почав огортати їх, немов невидимий плед, що поступово обрівав усе навколо, перетворюючи світ на ту нескінченну сіру порожнечу. Туман не просто обплітав їхні ноги, він проникав у їхні думки, змушуючи кожен рух ставати важчим, а повітря — густішим і холоднішим.

Габріель відчував, як цей туман торкається його шкіри, поглинаючи його цілісно, наче незримі руки, що повільно стискають його душу. Він відчував цей нестерпний холод, що проникав до кісток, і разом з ним прийшло відчуття повної ізоляції. Йому здавалося, що вони йдуть не просто по землі, а по межі двох світів — того, що залишилося позаду, і того, що невідоме і страшне.

Жінка йшла попереду, її силует ставав все більш розмитим, майже непомітним у тумані. Вона йшла без огляду, немов усе, що відбувалося навколо, не мало для неї значення. Її спокій, здається, був непохитним, але Габріель, що ступав позаду, відчував, як цей мир, що оточував їх, ставав все більш ворожим і неприязним.

Ліс навколо них почав темніти. Дерева, що здавалося ще недавно стояли, мов мовчазні свідки їхнього шляху, тепер набували обрисів, схожих на гігантські, спотворені фігури. Їхні гілки, наче руки, що тяглися до неба, згущували тінь, роблячи навколишній світ дедалі неяснішим. Вітер слабко завивав крізь туман, але його звук зливався з якимось незрозумілим шепотом, що доносився з глибин лісу. Це був не просто вітер — це був голос цього місця, невиразний і тривожний.

Габріель не міг позбутися відчуття, що вони більше не самі. Ліс, здається, спостерігав за ними. В кожному шелесті листя, в кожному звуці, що лунало з темряви, було щось нечисте. Він почував себе обманутим власними відчуттями: кожен його крок ніби заглиблював його в цей світ, і він відчував, як кордони між реальністю і чимось ірраціональним починають розмитись.