Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 39 «Моя дитина»

Тимофій 

Бар заповнений наполовину — людей достатньо, щоб відчувалася атмосфера, але не настільки багато, щоб доводилося перекрикувати голоси. За стійкою бармен наливає комусь віскі, офіціантки в коротких спідницях жваво метушаться між столиками. Я сиджу навпроти Дена, кручу в пальцях склянку з бурбоном, але пити не поспішаю.

— Ти виглядаєш хріново, — Ден уважно вивчає мене, піднімаючи брову.

— Дякую, друже, — бурмочу, роблячи ковток і відчуваючи, як алкоголь пекуче обпікає горло.

— Без проблем, — він усміхається, але майже одразу серйознішає. — То що сталося?

Я важко зітхаю, потерши пальцями скроні.

— Марина брехала мені, — нарешті кажу.

Ден завмирає, примружує очі.

— У якому сенсі?

Я стискаю щелепи, погляд ковзає по склу в моїх руках.

— Вона вагітна не від мене.

Кілька секунд Ден просто дивиться на мене, потім випускає тихий свист.

— Оце так поворот.

— Ага.

— І як ти дізнався?

— Почув, як вона говорила з подругою, — кажу хрипло. — Вона зраджувала мені ще до того, як ми розійшлися. А коли завагітніла, Стороженко сказав, що йому не потрібна дитина, і вона вирішила, що я — найкращий варіант.

Ден напружується.

— Почекай… Стороженко?

Я криво посміхаюся.

— Так. Депутат.

Ден хитає головою, робить ковток віскі.

— Сука.

— І не кажи.

Він постукує пальцями по склу, задумливо вдивляючись у мене.

— Тепер зрозуміло, чого ти такий кислий. Але щось мені підказує, що це ще не все.

Я важко видихаю, відкидаючись на спинку стільця.

— Я весь цей час намагався зробити правильно. Бути відповідальним, прийняти ситуацію. А виявилося, що я просто зробив із себе ідіота.

— І що тепер?

— Тепер я вільний, — гірко посміхаюся. — Від Марини точно.

Ден мовчки киває, уважно дивлячись на мене.

— А як щодо Емі?

Я мовчу, опускаючи погляд.

— Ти все ще її кохаєш, — стверджує Ден.

— Це не змінює того, що я накосячив, — бурмочу.

— Однозначно. Але ж ти можеш спробувати хоча б поговорити.

Я дивлюся на нього, не знаючи, що відповісти.

— І що я їй скажу? — питаю, розтираючи пальцями скроні. — «Гей, привіт, моя колишня виявилася брехухою, тому тепер я тут»?

Ден фиркає.

— Нууу, звучить не дуже. Але ти ж її кохаєш, правильно?

Я не відповідаю, але Дену це й не потрібно. Він і так знає.

— Тоді варто спробувати. Попросити вибачення.

— Вона мені точно не пробачить. Я б себе не пробачив.

Ден знизує плечима.

— Може, й не пробачить. Але ти ж не здасися після першої ж спроби?

Його слова засідають у мені глибоко. Я проводжу долонею по обличчю, намагаючись привести думки до ладу.

Я втуплююся поглядом у склянку, обдумуючи його слова.

Мені хочеться побачити Емі, хочеться поговорити з нею. А ще більше — обійняти її, поцілувати. Але я боюся.

Боюся, що вона мене відштовхне. Боюся, як малий хлопчисько.

Ми ще деякий час сидимо в тиші, а потім розходимося. Сьогодні у нас обох не було настрою на довгі посиденьки. Я майже не пив — зробив лише пару ковтків, бо настрій такий, що навіть алкоголь не лізе в горло.

Вийшовши з бару, я відчуваю, як холодний вітер бʼє в обличчя. Швидко рухаюсь ногами, щоб якнайшвидше опинитися в машині. Заводжу двигун і одразу виїжджаю на дорогу. Додому їхати не хочеться, тому вирішую покататися по місту, поки погода дозволяє.

У голові хаос. Я намагаюся зрозуміти, що мені робити і як вчинити правильно.

Через годину бездумного катання по місту я зупиняюся та оглядаюся довкола. Розумію, що знаходжуся поруч з будинком Емі. Потрібно лише повернути праворуч і я буду прямо біля нього. Тому не довго думаючи, так і роблю, розцінивши це як знак. Паркуюся у дворі біля її підʼїзду та глушу двигун. Ще пʼятнадцять хвилин сиджу в машині, дивлюсь на вікна квартири Емі, де горить світло. Намагаюсь придумати, як почати розмову та що саме буду говорити. Але в голові все ніяк не може скластися в щось зрозуміле. 

Виходжу з машини і чекаю, поки хтось вийде з підʼїзду. Чекати довго не доводиться. Коли на вулицю виходить бабуся з маленьким песиком, я швидко заходжу. Піднімаючись на ліфті до квартири Емі, в мене починають пітніти долоні, а серце калатається. Не памʼятаю, щоб колись відчував таке хвилювання. Навіть коли підписував свій перший дороговартісний контракт, такого не було.

Опинившись біля дверей квартири Емі, я одразу дзвоню у дзвінок, щоб не дати собі часу на відступ. Через хвилину двері відчиняються, і на порозі з’являється Емі. Коли вона мене бачить, на її обличчі застигає шок. Я опускаю погляд нижче і бачу її округлий живіт. Серце завмирає.

Грудна клітка стискається так сильно, що я навіть забуваю, як дихати. Піднімаю очі на її обличчя — і бачу, як вона різко прикриває живіт руками, ніби захищаючись від мене.

Тоді до мене нарешті починає доходити, що відбувається. Розмір її живота та вираз обличчя свідчать, що це моя дитина. Вона приховала від мене дитину.

Емі різко блідне, починає жувати нижню губу, її руки тремтять. Вона нервує.

Роблю кілька кроків уперед, намагаючись здаватися спокійним, хоча всередині мене все трясе. Серце гупає так голосно, що віддається у вухах.

— Емі… — мій голос звучить тихо, але напружено. Я намагаюся говорити стримано, щоб вона не хвилювалася. Але це в біса складно, бо я злюся. Я не розумію, чому вона приховала. Через образу?

— Ти… що ти тут робиш? — її голос ледь чутний, здавлений. Вона тремтить, але не відходить від дверей.

Я кілька секунд мовчу, збираючись з думками.

— Хотів поговорити. Але тепер навіть не впевнений, з чого почати, — я проводжу рукою по обличчю, намагаючись упоратися з емоціями. — Чому ти мені не сказала?

— Ну, сказала б і що ти з цим всім робив? — її слова пронизують мене, і я відчуваю, як у грудях утворюється порожнеча.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍