Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 40 « Через тебе»

Емі

Коли Тимофій пішов, я сіла на диван і розплакалася ще сильніше. Намагалася триматися, щоб не турбувати мою крихітку, але не змогла.

Образа душила мене зсередини. Я знала, що теж винна, що повинна була сказати Тимофію про вагітність, але все одно дуже злилася на нього. Особливо після його слів про те, що вони з Мариною більше не разом. Це різонуло сильніше, ніж я очікувала. Виходить, він приїхав до мене тільки тому, що розійшовся з нею? Ніби я для нього запасний варіант.

Це усвідомлення боляче стискає серце, а грудну клітку ніби стягує тугий корсет, не даючи нормально дихати. Мені б хотілося, щоб він прийшов, тому що сумував, тому що не міг без мене. А не тому, що його відшили.

Або, можливо, причина їхнього розставання зовсім інша? Як же дитина?

В голові панує суцільний хаос. Я розумію, що на сьогодні з мене досить потрясінь. Встаю та іду приймати душ. На годиннику майже дванадцята, і я відчуваю себе виснаженою, тож одразу після душу лягаю спати.

Але ніч не приносить спокою. Мені сниться Тимофій, наше розставання. Я ворочаюся, не можу знайти собі місця. Донечка теж відчуває мій стан — весь час штовхається, ніби обурюється тим, що її мама так хвилюється.

Зранку прокидаюся втомленою та роздратованою. Очі злипаються, голова важка, ніби не спала зовсім. Неохоче підводжуся з ліжка, накидаю теплий халат і йду в душ.

Гаряча вода трохи приводить мене до тями, але загальний стан це не особливо покращує. Вмиваюся, чищу зуби, намагаюся надати собі нормального вигляду, але виходить не дуже. Шкіра бліда, під очима залягли темні кола. Дивлюся на себе в дзеркало й важко зітхаю. Оце я сьогодні красуня.

Йду на кухню, вмикаю кавомашину й, щойно відкриваю холодильник, як у квартирі лунає дверний дзвінок.

Яка ще душа прибилася в таку рань?

Йду до дверей, але цього разу, навчена минулим разом, спочатку дивлюся у вічко. І завмираю.

По той бік стоїть Тимофій. В руках — букет квітів і якийсь пакунок.

Вчора він сказав, що прийде, але я навіть не думала, що з самого ранку.

Розумію, що він усе одно не залишить мене в спокої, тому, зробивши глибокий вдих, відкриваю двері.

— Привіт, це тобі, — він простягає великий букет блакитних та рожевих гортензій і, не чекаючи запрошення, заходить усередину.

Я дивлюся на квіти, потім на нього. Останні квіти які я отримала, також були від Тимофія. Зітхаю й плетусь слідом на кухню.

— Привіт, не думала, що ти прийдеш так рано, — кажу, ховаючи позіхання.

— Ти ще спала? — він зупиняється, уважно вдивляється в моє обличчя.

Від його пильного погляду мені стає трохи ніяково. Знаю, що зараз маю кепський вигляд.

— Ні, прокинулася пів години тому, — бурмочу, відводячи очі.

— Чому така бліда? Погано себе почуваєш?

— Погано спала, — відповідаю ухильно й, щоб змінити тему, швидко додаю: — Каву будеш?

— Не відмовлюся, — каже він і починає викладати щось із пакету.

Я здивовано спостерігаю, як на стіл з’являються знайомі страви: брускети з авокадо та лососем, сирники зі сметаною та свіжою полуницею, мій улюблений салат з креветками. Від одного вигляду цих смаколиків у мене в роті збирається слина.

З іншого пакета Тимофій дістає фрукти — і серед них, звісно, полуниця. А ще солодощі.

Мовчки ставлю на стіл дві чашки кави й сідаю.

— Сподіваюся, твої смаки не змінилися, — каже він, займаючи місце навпроти.

Я кидаю погляд на їжу, потім на нього.

— Ні, тут усе, що я люблю. Дякую.

— Радий це чути, — легенько усміхається, дивлячись мені в очі.

Від цього погляду всередині щось смикається, але я відганяю непотрібні думки й тягнуся до брускет.

Перший шматочок — і я мало не муркочу від задоволення. Чомусь зараз це здається особливо смачним. З’їдаю обидві, підсуваю до себе сирники.

Тимофій усміхається, а я роблю вигляд, що не помічаю, як він за мною спостерігає.

Нарешті, відірвавши від мене погляд, він починає їсти свою яєчню з беконом, а я полегшено видихаю. Від його пильного погляду мені стає ніяково, ніби він бачить мене наскрізь. 

Снідаємо в повній тиші, лише час від часу ловлю його погляд на собі. Ця мовчанка напружує, але водночас у ній є щось… знайоме. Щось із минулого.

Коли ми завершуємо їсти, Тимофій підводиться та починає прибирати зі столу.

— Хіба ти не хотів поговорити? — питаю, спостерігаючи за його рухами.

— Зараз приберу, і поговоримо спокійно, не відволікаючись.

— Ну добре, — зітхаю. — Я чекатиму у вітальні.

Залишаю його на кухні та йду у вітальню. Там зручно вмощуюся на дивані, залізаючи на нього з ногами. 

Коли Тимофій закінчує прибирати, він заходить у кімнату та зупиняється біля дивана. Погляд ковзає по ньому, але я майже одразу відводжу очі.

— Ти казав, що хотів поговорити, — нагадую, першою порушуючи мовчання.

— Так. — Він сідає у крісло навпроти, кладе долоні на підлокітники, намагаючись показати своїм виглядом спокій, але я бачу як він пальцями стискає крісло.

Я чекаю, але він не поспішає починати.

— Слухаю, — підганяю його, не приховуючи холодності в голосі.

Тимофій стискає губи, а тоді повільно видихає.

— Як ти почуваєшся?

Я піднімаю брову. Це не те, що я очікувала почути.

— Нормально.

— Виглядаєш втомленою, — зауважує він.

— Не найкраща ніч, — відповідаю коротко.

Настає коротка пауза. Я бачу, як Тимофій обдумує слова, і напруга між нами лише зростає.

— Ти справді думала не говорити мені? — нарешті питає він. У його голосі немає злості, але я бачу, що він стримується. 

Я опускаю погляд, стискаю пальці. 

— Не знаю, — чесно зізнаюся. — Спочатку я була впевнена, що це правильно. Потім сумнівалася.

— Чому?

Піднімаю очі й ловлю його погляд. Він серйозний, трохи напружений.

— Тому що ти був з нею, Тимофію. А зараз прийшов сюди тільки, тому що ви більше не разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍