Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 32

Її образ приходить до мене, коли я заплющую очі. Теплий, живий, занадто реальний для сну, занадто далекий для реальності.

Вона стоїть переді мною на пустій підземній арені — лише мить тому її тут не було, але зараз вона настільки близько, що я відчуваю її подих на своїй шкірі. Темні очі блищать хитрою усмішкою, яка завжди заводила мене до божевілля. Вона не знає, що робить. Ніколи не знала, як впливає на мене.

Її пальці, ледь відчутно, торкаються моїх грудей. Я вдихаю різкіше, коли вона проводить кінчиками нігтів униз, залишаючи після себе тремтливий слід. Вона ніби випробовує мене — як довго я витримаю перед тим, як втратити контроль.

— Ти цього хочеш, — шепоче вона, і в її голосі звучить виклик.

Тут, у снах, я можу не робити вигляд, що не хочу взяти її тут і зараз. Можу не боротись з ненавистю та з почуттям обовʼязку.

Я хапаю її за талію, втискаючи в себе, щоб більше не залишалося цієї пекельної відстані між нами. Її тіло гаряче, і цей жар передається мені, розпалюючи щось дике всередині. Я відчуваю, як вона вигинається під моїми дотиками, як її губи ледь тремтять, коли я торкаюся їх своїми.

Поцілунок. 

Глибокий, жадібний. Вона стогне мені в губи, і цей звук прошиває мене, змушує міцніше стиснути її в обіймах. Її нігті впиваються в мою спину, залишаючи гарячі подряпини, що лише розпалюють бажання.

Я більше не думаю. Я дію. Її шкіра під моїми руками — гаряча й шовковиста. Її тіло ковзає по моєму, ніби створене для того, щоб бути тут, зі мною. Кая сміється тихо, її губи торкаються мого вуха, і цей звук — суцільне божевілля.

Кладу її на спину і налягаю згори — веду пʼянкими поцілунками по шиї, до ключиць. Вологим язиком проводжу по улоговині між невеликих грудей. З її губ знову зривається стогін задоволення і я більше не можу стримуватись: відриваю гудзик на її штанях та просуваю руку всередину, відчуваючи вогкий доказ її збудження. Пальці грають з її лоном, змушуючи дівчину протяжно дихати та закушувати губи.

Дістаю руку і проводжу пальцями по язику. Солодка, як липневий мед. Поки я зваблюю її поглядом та показую готовність йти далі, вона стягує з себе залишки одягу.

— Калебе…

І я втрачаю себе в ній. У її диханні. У її русі. У її стогоні, який наростає, заповнюючи кожен куточок мого розуму.

Аж раптом — темрява.

Я різко розплющую очі. Серце гупає так сильно, що я майже чую його удари. Дихання важке, гаряче. Я лежу в темряві, усвідомлюючи, що це був лише сон. Але бажання не розчиняється разом із ним. Воно горить у мені. А разом з ним — розчарування в собі. Багато місяців я намагаюсь контролювати ці сни, але здається, що та дівчина намертво поселилась в них. Її голос, її пальці, її подих. Сни завжди закінчуються однаково — моїм пробудженням і гірким відчуттям порожнечі.

Я сідаю, витираючи з чола піт. Ще мить — і знову провалюсь у той самий вир думок, але мене рятує звук. Голос. Реальний.

— Калебе, — хтось тихо кличе.

Я здригнувся. Даміан. Стоїть над ліжком, у повній бойовій формі. В його голосі тривога.

— На Етанор напали. Арон скликає гвардійців.

Вже за пʼять хвилин я був у кабінеті короля. Здавалося, сюди зібрали половину столиці — король Ердем, мій батько, радники, архімаг Данте Валторі. Я автоматично зупинився біля дверей, оглядаючи всіх, і відразу скривився, помітивши Данте. Цей чоловік випромінював спокій, але тіні навколо нього завжди ворушились. Наче жили окремо від нього. І я їм не довіряв.

— Ми маємо відправити армію! — вигукував хтось із радників, кулаком бʼючи по столу. — Ми маємо нанести удар у відповідь! — гарячкував інший.

Вибух в Академії Тіней став ударом не лише по цеглі та каменю. Це був удар по памʼяті. По тому, ким ми є. Аркани — не просто особливість ельданців. Це серце ельданської самосвідомості. І саме тому зараз усі кричали. Не від страху — від приниження.

У повітрі пахло попелом, хоч його тут і не було. Я втупився у камін, намагаючись зосередитися.

Король мовчав. Він сидів за столом, опустивши погляд. Лише його пальці повільно водили по переніссю, наче той жест міг прибрати тягар усіх цих голосів.

— Данте, — нарешті сказав він, не піднімаючи очей.

Архімаг нахилився вперед, увесь увага.

— Найближчому боєздатному загону гвардії знадобиться день, щоб дістатися Етанору. Чи зможеш ти відправити Тіней? Налякати і спіймати, не вбивати. Хочу знати, з ким маємо справу.

— Тіні готові, Ваша Величносте, — злегка посміхнувся Данте. Його голос був ніжний, шовковий, аж моторошний. І він одразу ж зник за дверима. Мабуть, пішов відкривати портал. Чудово. Знову тіньова магія — знову мігрень на півдня.

— Арон, — звернувся король до мого батька, — потрібні найкращі загони для прочісування околиць Етанору. І посилити кордон. Вони ходять, як у себе вдома.

— Ваша Величносте, — Арон трохи підвищив голос, ніби підкреслюючи важливість сказаного, хоча Ердем вже й так зморщив чоло. — Всі загони рядових солдатів на місці й вирушили за сигналом. Але я прошу дозволу відправити один загін Мечів зі столиці. Під моїм особистим контролем. Мій син очолить його. Для демонстрації вашого авторитету… і, — він зробив багатозначну паузу, — нашої беззаперечної вірності короні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍