Читати книгу - "Забудь-річка"

біля бабусиної могилки продовжували сперечатися, тому Уляна повела Степана у бічний прохід.

— Диви, яка зворушлива могилка — хлопчик потонув, я його маму знаю. У неї батьки на новому цвинтарі, а син — тут. То вона сюди пізніше приходить, після батьків. Давай йому цукерки покладемо.

Вони примостили гостинця на постаменті з мармурової крихти і рушили далі.

— А оце — могила головного очаківського рухівця.

— У вас тут і Рух був? — здивувався Степан.

— Аякже! Навіть мама моя була записалася. Бабуня відмовляла, а вона все одно.

— А бабуся що, боялася?

— Ти знаєш, напевно, боялася, — Уляна ніколи не оцінювала дій бабусі та мами, сприймаючи їх як даність — у дитинстві через те, що дорослі завжди мають рацію, потім — тому що молоді люди навіть своїх дій не можуть оцінити, не те, що чужих. Але зараз, пройшовши кілька кіл життєвого пекла, вона починала замислюватися. — Бабуся втекла з Галичини, бо боялася, що посадять. А отже мала причини. І тому завжди була дуже обережною. А з іншого боку Шурик вже надто специфічним був.

— Шурик?

— Ну, так його мама називала, і я за нею. — А оце, до речі, його дружина лежить. Світлана. Перукаркою була, наймоднішою в місті. Шурик було вийде у двір до жінок, що сидять на лавочці і каже: «Ідіть, дівчата, до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає. Щоб коли я помру, усім казали, от, мовляв, який Шурик був чоловік, як його Світлана заскучає, він виходить і каже, ідіть до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає».

Степан посміхнувся:

— І як дівчата? Казали?

— Не знаю, — Уляна знизала плечима. — Виходить, що казали, інакше звідки я про це знаю? Ні, ти не подумай, він хоч і причмулений трохи, але крепкий був. Тільки українською розмовляв. Мама його за це й цінувала. А бабуся побоювалася. Вона казала, що в цій країні не можна бути інакшим, як усі. Це або небезпечно, або провокація.

— Приїжджий?

— Та ні. Наш. З тої сторони, — і, побачивши нерозуміння у Степанових очах, уточнила. — З Кінбурнської коси. Шурик, до речі, пісню про Очаків написав. Зараз згадаю… «Бо Очаків — це море, а море — це він!». Композитора найняв у Миколаєві, щоб той музику склав. А ще зробив значки з гербом міста для продажу курортникам, і не підпільно, а через кіоски Союздруку. І це за комуністів, уявляєш?

— А я думав, тут своїх націоналістів нема, тільки приїжджі, як ви.

— Хто це приїжджі? — не на жарт обурилася Уляна. — Це мама у мене приїжджа, а сама я — тутешня, очаківська. На рибі вирощена, на пляжі смажена.

— Патріотка, — посміхнувся Степан.

— А чого ж ні? Патріотка. І ти ставай. У нас тут море. Не Сургут же тобі любити. З цією, як ти казав, вічною мерзотою.

Степан і посміхнувся.

— До речі, у нас там українців валом. Нафтовики з Західної. Вони там газ і нафту розробляли.

— Зараз, напевне, повтікали?

— Та де там! — Степан махнув рукою. — Хіба від грошей тікають? Сидять. Нагріли місця — не зсунеш.

Коли повернулися до пані Марії, цвинтарний політичний клуб вже закінчив своє засідання. А точніше, змінив дислокацію, перемістившись до пишного військового поховання через ряд. Звідти чулися збуджені алкоголем і суперечкою голоси: обговорювали заплановану комуністами на День Перемоги поїздку ветеранів до Львова — чи пустить їх «Свобода», чи ні. Але й мама Марія не залишилася сама. Поруч з нею за столиком сиділа одна з кримпленових «військових дам» у брючному костюмі.

— Я їх насварила, кажу, як вам не соромно, не даєте пом’янути, розвели дискусію, — пояснила пані Марія і звернулася до нової гості. — Сталіна Георгіївна, познайомтеся зі Степаном.

Степан посміхнувся:

— Сталіна Георгіївна?

— А я дєйствітєльно — Сталіна! — з викликом зауважила гостя. — І мнє нєчєво стєсняцца.

— Наллєш іще по одній? — перебираючи на себе увагу, гучно запитала мама і одразу почала командувати Уляною. — Бринзою Степана пригости. Це наша бринза, очаківська. Ви такої бринзи ніде більше не скуштуєте.

— Розумію, — серйозно підтвердив Степан, розливаючи по скляночках біле вино для жінок. — Уляна мені пояснила, що у вас тут багато всього унікального.

— Сталіна Георгіївна — наша сусідка, — взялася пояснювати мама Марія. — Її чоловік був підполковником, а на пенсії купив хату поруч. З тих пір і живемо як сусіди.

— Мірно живьом, кстаті, — твердо, по-військовому відкарбувала гостя.

— Я за мир! — підняв руки Степан. — І за дружбу.

Він долив собі і підняв чарку:

— І тому давайте у такий день пом’янемо й моїх — батька Степана та маму Володимиру. Вони у Сургуті лежать, а я коли ще туди виберуся.

— Царство їм небесне! — перехрестилася пані Марія.

— Тим більше, що, здається, ми трохи родичі, чи принаймні мій батько знав вашу бабусю, — він скляночкою вказав на могилку.

— Ето ви о чьом? — суворо, немовби перевіряючи, запитала гостя.

— Війна, — звітував Степан. — Все плутає, все змішує, всіх розкидує.

— І нє говорітє, — раптом цілком по-цивільному зітхнула військова дама. — Мой муж тоже чєрєз ето прошол. До войни бил Антоном, а вєрнулся Анатолієм.

— Як це? — здивувалася Уляна.

— Да так. Пуля воєнний білет пробіла, осталось толька «Ан…» Вот в госпіталє і запісалі, хто может бить Ан? Анатолій. Так і остался. Он старший за мєня бил, послє войни женілісь, а шо он Антон, я нє знала, пока на похоронах родичі попрівозілі вєнкі на Антона. Оні і расказалі.

— Давайте і його пом’янемо, — запропонувала мама Марія і перехрестилася.

Кримпленова дама вихилила свою скляночку одним махом, закусила шматком пахвини та підвелася.

— Ну, нє буду надоєдать.

— Сувора женщина. Точно, як її ім’я, — стиха зауважив Степан услід.

— Та її Сталіною ніхто і не зве. Усі кажуть Полковниця, — мама Марія теж супроводила її поглядом.

— Бестолковниця, — згадала Уляна прізвисько, яким у дитинстві звала сусідку.

Мама несхвально глянула — точно, як і у дитинстві, коли боялася, що хтось почує.

— В міліції робила. В паспортному, — пояснила вона. — Її всі знають, і вона усіх.

Поминання навкруги потроху підвищувало градус і переходило до стадії жвавих розмов, сміху та вигуків, які