Читати книгу - "Забудь-річка"

Настав час збиратися додому. Уляна глянула на могилку — чи не загасла лампадка — і зітхнула:

— Жалко, бабуся не дожила! Цікаво було б, якби побачила Степана, що сказала б?

— А що вона мала сказати? — не зрозуміла мама.

— Ну! Ти ж сама мені розповідала, що діда забрали в тюрму з документами Степана Шагути? А раптом це його батько?

Мама зітхнула:

— А може, і добре, що не дожила. Бо кому приємно почути, що твій чоловік став жити з іншою, і що дитину має?

— Ну а тобі хіба не цікаво? Це ж і твій батько.

— Знаєш, Улясю, давай краще не будемо. Бо тоді може виявитися, що Степан мені брат, а тобі рідний дядько, і що тут доброго? — вона взялася збирати зі столу, і Уляна приєдналася, складаючи на тарілку залишки тризни, щоб залишити на могилці. — Тим більше, що там все дуже заплутано, бо насправді цих Шагут було троє.

— Як троє? — Уляна завмерла з тарілкою в руках.

— Як троє? — почувши, обернувся Степан.

— А отак. Вдома поговоримо. Не треба на цвинтарі про таке розмовляти.

— Зачекай! Один Шагута — це мій дідусь, правильно?

Мама кивнула.

— Другий — справжній. Той, що пішов в УПА. Правильно?

Мама знову кивнула.

— А третій?

— Був і третій. І знаєш, я хоч і мала була, але пам’ятаю, як він мені цукерки приносив, — вона витерла стіл і випросталася. — Ходім додому. Пом’янули, і досить, нема чого теревеніти. Мертвим потрібен спокій.

Очаків — скарбниця, яка зберігає свої скарби не під секретними замками та чутливою сигналізацією. Їх береже від людського ока значно надійніший захист — байдужість. Бо чого можна чекати від занедбаного провінційного містечка, де кури грабаються у пилюці просто в самому центрі, а кручі зяють воронками часів іще Кримської війни? Тут на вулицях ростуть вишні, абрикоси та горіхи, кидаючи під ноги відпочивальникам свої плоди як дарунок, а глина у провулках, які ніколи не бачили асфальту, утворює колії завбільшки із протитанкові рови. Проте, якщо ти виріс у цьому місті, якщо власноруч викопав на городі шматок глиняного горщика чи люльку, якщо грався у кручах понад лиманом, що колись були частиною фортеці, якщо відчував під ногами турецькі підземні ходи, якими поточене місто, наче червиве яблуко, якщо вдихнув морське повітря, що ним колись дихали скіфи, греки, кримці та козаки, і глянув на Кінбурнську косу на обрії, ти отримав ключ від найбільших таємниць та скарбів міста.

Адже Очаків тільки здається вічним тихим курортом, найкращим для відпочинку з дітьми. Насправді це була грізна фортеця, яку збудував іще Вітовт на зорендованій у кримців землі, щоб тримати під контролем Руське море. І саме з того часу усі, хто хотів вийти з Дніпра, мусили або домовлятися з Очаковом, або штурмувати та палити його. Кримські татари, козаки, турки, москалі, німці, румуни — кого тільки не бачила ця земля і хто тільки не плюндрував її! І кожен залишив тут щось від себе — ядро чи ґудзик, фляшку чи гільзу, череп чи снаряд. Деякі знахідки, які траплялися дітям, були досить цінними — як, наприклад, скарб з турецьких срібних монет, а деякі — досить небезпечними, як нерозірвані снаряди, що могли скалічити чи вбити, і не тільки могли, а й робили це час від часу.

Зростаючи в Очакові, ти знав, де колись стояли бастіони турецької фортеці, і де ховаються залишки сучаснішої фортифікації — бетонні коробки ДОТів у лісосмузі, викопані у кручах артилерійські позиції, та величезний кількаповерховий підземний бункер із бетонним капоніром для гармати та броньовою баштою, що на всі боки витріщалася кулеметними амбразурами.

Після повернення з цвинтаря вони пішли прогулятися — щоб розтрусити ситний сніданок на могилках і уникнути ще ситнішого обіду, який готувався на кухні. Настуня відмовилася від пропозиції приєднатися до прогулянки — вона присиділася вдома і не хотіла навіть носа потикати на вулицю. Уляна ж із задоволенням водила чоловіка знайомими з дитинства стежками на пляж, де кожна піщинка пам’ятала її худе тіло, показувала рідну, зашарпану та обдерту школу, занедбаний парк, у якому колись зітхала, дитячий садочок, куди ходила зранку у супроводі бабусі, спотикаючись на ямах, та й врешті ті самі ями, бо вони ніде не ділися. Екскурсія швидко перейшла в історичне річище, і тут раптом ролі помінялися — адже Уляна як корінна очаківська могла показати усе в своєму місті, але пояснити не могла геть нічого. Ані про «лінію Сталіна», крайньою точкою якої колись були Очаківські ДОТи, ані про те, чому місто при цьому німці захопили лише на двох БТРах. Бо чоловіки завжди цікавилися історією, а останнім часом і поготів. Історія стала віднедавна популярною, як ніколи, а історія — це передусім війна, може саме тому чоловіки й цікавляться історією, бо війна — це чоловічий винахід.

Вони помилувалися з кручі на уламки розбомбленого ще в минулому столітті портового пірсу, які продовжували затуляти судна від хвиль, на легендарний острів-батарею Первомайський — колишню базу грізних радянських «морських котиків», а тепер просто закинутий клапоть кам’янистого ґрунту посеред лиману. Сусідський дід Женя згадував, що коли місто здали німцям, на острові ще півроку залишався радянський гарнізон. Той ловив рибу, міняв її у німців на харчі та навіть боєзапас, який у свою чергу витрачав на те, щоб обстрілювати рибальські човни, що виходили з міста, і таким чином зберігати за собою можливість монопольно ловити рибу, щоб знову міняти її на харчі та боєзапас. Героїчні подвиги захисників Батарейного — так тоді називався острів — були улюбленою темою вчителів історії, але дід Женя твердив, що героїчні подвиги відбувалися лише з приводу прибуття начальства з ревізією — якщо приїздило німецьке начальство, то з аеродрому злітали бомбардувальники, якщо радянське — з Батарейного починали стріляти по місту. Адже «генеральський ефект» чинний в усіх арміях світу.

Очаків просто розчинений у історії — тут можна блукати годинами, що власне і робили Уляна зі Степаном, набиваючи собі ноги, зманіжені міським життям. Рідне місто, дитинство — це частинки тебе, від яких ніде дітися, і даруючи їх коханому, ти міцніше прив’язуєш себе до нього. А може, й ні — але всі так роблять. Усі показують старі родинні альбоми, свої дитячі фото у колисці та пісочниці, ведуть звичною дорогою до школи, в якій тебе вже нема кому впізнати, до моря, яке давно належить