Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Гобіти з тривогою дивилися на далекі пагорби. Сем звів погляд до блідого неба, боячись побачити в ньому яструбів чи орлів, які би ширяли над ними, ворожо блискаючи очима.

— Ти таки змушуєш мене почуватися незатишно і самотньо! — сказав він.

— А що ти порадиш нам робити? — спитав Фродо.

— Думаю, — повільно відповів Бурлака, ніби сам не був упевнений, — думаю, найкраще, що ми можемо зробити, — це йти звідси якомога пряміше на схід, аби дістатися до лінії пагорбів, а не до самої Вершини Вітрів. Там ми вийдемо на відому мені стежку, що стелиться біля підніжжя пагорбів, і вона приведе нас до Вершини Вітрів із півночі, не так відкрито. І тоді побачимо те, що побачимо.

Цілий той день вони важко просувались уперед, аж доки запав холодний і ранній вечір. Земля ставала дедалі сухішою та менш зарослою, але попереду над болотами стелилися тумани і випари. Нечисленні птахи тужливо покрикували чи співали в чагарях, доки кругле червоне сонце плавно котилось у темряву на заході, а потому запала порожня тиша. Гобіти думали про лагідні промені призахідного сонця, які зазирали крізь веселі вікна до Торбиного Кута, залишеного десь дуже далеко.

Наприкінці дня подорожні дісталися до струмка, що стікав сюди аж із пагорбів, аби загубитися десь у застояних болотистих землях, і, доки було ще світло, вони йшли вздовж його берегів. Коли ж настала ніч, маленький гурт нарешті зупинився і облаштував стоянку під кількома низькорослими вільхами поблизу струмка. Попереду на тлі потьмянілого неба бовваніли вицвілі та бездеревні спини пагорбів. Тієї ночі мандрівники виставили варту, а Бурлака, здається, взагалі не спав. Місяць доходив повні, тож іще в перші нічні години холодне сіре світло лягло на землю.

Наступного ранку вони знову рушили в путь невдовзі після сходу сонця. Повітря було морозяне, а чисте небо — прозоро-блакитне. Гобіти відчували приплив сил, ніби після ночі спокійного сну. Вони вже почали звикати до тривалої ходи та до мізерних харчів — принаймні скупіших за ті, які в Ширі вони вважали би майже достатніми для того, щоби підтримувати їх на ногах. Піпін заявив, що Фродо можна було би сприйняти тепер аж за цілих двох гобітів.

— Дуже дивно, — сказав Фродо, затягуючи пояс, — особливо з огляду на те, що мене значно поменшало. Сподіваюся, процес схуднення колись-таки припиниться, інакше я перетворюся на примару.

— Не говори про таке! — уривчасто цитьнув на нього Бурлака навдивовижу суворо.

Пагорби ближчали. Вони утворювали нерівномірні виступи, які часто здіймались угору на висоту майже ста сімдесяти п’ядей, а подекуди знову спадали до неглибоких ущелин чи проходів, які вели до східних земель по інший їхній бік. Уздовж гребеня гряди гобіти бачили щось, що з вигляду нагадувало зарослі зелом руїни стін і рови, а в ущелинах між ними стояли рештки стародавніх кам’яних скульптур. До настання ночі вони досягли підніжжя західних схилів і там розбили табір. То була ніч п’ятого жовтня, і минуло вже шість днів, відколи вони відбули з Брі.

Уранці — вперше, відколи подорожні покинули Хет-ліс, — вони знову виразно побачили стежку. Звернули ліворуч і рушили нею на південь. Пролягала вона хитро, ніби навмисно вибираючи такий шлях, аби якомога рідше потрапляти комусь на очі: і з вершин пагорбів угорі, й із рівнин на заході. Стежка пірнала у глибокі долини та оббігала крутосхили, а там, де вона стелилася через більш рівнинну й відкриту місцевість, обабіч неї виростали валуни і потяте каміння, заступаючи мандрівників, майже як живопліт.

— Цікаво, хто проторував цю стежину й навіщо, — озвався Мері, коли вони йшли одним із таких переходів, де камені були надзвичайно великі й стояли дуже близько одні біля одних. — Не певен, що це мені до вподоби: в неї якийсь... курганово-привидний вигляд. На Вершині Вітрів є кургани?

— Ні. На Вершині Вітрів, як і на жодному з цих пагорбів, курганів немає, — відповів Бурлака. — Люди Заходу тут не жили, хоч у пізніші дні вони певний час захищали ці пагорби від зла, що прийшло з Анґмару. Ця стежка була прокладена для обслуги фортів на гірських стінах. Але задовго до того, на зорі існування Північного Королівства, на Вершині Вітрів спорудили велику вартову вежу, яку назвали Амон-Сул. Її спалили та знищили, тож нині від неї не залишилося нічого, крім випуклого кільця, що нагадує корону на старій маківці пагорба. Проте колись вона була висока і чудова. Мовлять, ніби на ній у дні Останнього Союзу стояв Елендил, спостерігаючи за прибуттям зі Заходу Ґіл-ґалада.

Гобіти приголомшено дивилися на Бурлаку. Виходило, що він так само добре знався на стародавніх переказах, як і на стежках у нетрях.

— Хто такий Ґіл-ґалад? — запитав Мері, проте Бурлака не відповів, бо його мовби поглинули власні думки.

Раптом якийсь тихий голос прошепотів:

Ґіл-ґалад ельфів був король.

Сумний у нього ореол:

останній він, чия земля

від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,

його шолом крізь ніч світивсь;

небесних зір рясні путі

сріблились на його щиті.

Та він відплив кудись давно,

і де тепер — кому дано

те знать? Зайшла його зоря,

де над Мордором тінь ширя.

Усі здивовано повернулися, бо голос той належав Семові.

— Не спиняйся! — попрохав Мері.

— Це все, що я знаю, — затнувся Сем, зашарівшись. — Я почув це від пана Більбо, ще коли був юнаком. Він завжди розповідав мені такі історії, бо знав, як я люблю слухати розповіді про ельфів. Пан Більбо навчив мене грамоти. Він дуже вчений, причому по-книжному, наш любий старий пан Більбо. І він писав поезію. Це він написав те, що я щойно прочитав.

— Ні, це склав не він, — заперечив Бурлака. — Це частина балади, що називається «Загибель Ґіл-ґалада», написаної стародавньою мовою. Більбо, напевно, переклав її. А я і не знав.

— Там було ще багато, — сказав Сем, — і все про Мордор. Тієї частини я не вчив, бо від неї в мене мурашки по шкірі. Ніколи би не подумав, що сам подамся туди!

— Піти до Мордору! — скрикнув Піпін. — Сподіваюся, до цього не дійде!

— Не вигукуйте цієї назви занадто голосно! — цитьнув на них Бурлака.