Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Був уже майже полудень, коли подорожні наблизилися до південного кінця стежини і побачили попереду, в неяскравому прозорому світлі жовтневого сонця, сіро-зелену кручу, що, мовби який міст, вела до північного схилу пагорба. Вони постановили відразу підніматися на вершину, доки день іще не хилився до вечора. Ховатися було ніде, тож їм довелося сподіватися тільки на те, що жоден ворог чи шпигун за ними не стежить. Скільки сягало око, на пагорбі нічого не ворушилося. Якщо Ґандальф і був десь поблизу, то він добряче зачаївся.

Зі західного боку Вершини Вітрів мандрівники натрапили на затишну улоговину, на дні якої був виярок у формі чаші з порослими травою схилами. Сем і Піпін разом із поні, з клунками та пакунками залишилися там. Решта троє пішли далі. Після півгодинного важкого підйому Бурлака видерся на маківку пагорба; за ним піднялися Фродо та Мері, стомлені й задихані. Останній підйом виявився стрімким і кам’янистим.

На вершині, як і казав Бурлака, вони побачили широке коло — основу колишньої камінної вежі, тепер понищену та порослу віковічною травою. Проте в центрі кола хтось виклав піраміду з побитих каменів, чорних, ніби від вогню. Довкола неї дерен вигорів до кореня, а всередині кола трава була припалена та стоптана, наче цією вершиною прокотилося полум’я, хоча ніде не було і сліду живої істоти.

Стоячи понад пругом зруйнованого кола, вони бачили внизу широкий краєвид, бо землі довкола були здебільшого пустельні та нічим не прикметні, за винятком кількох латок лісу далеко на півдні, за якими можна було де-не-де добачити блиск віддаленої ріки. Долі з південного боку стелилася, ніби стрічка, Стара Дорога, надбігаючи зі Заходу, звиваючись угору-вниз, аж доки зникала за темним виступом землі на сході. На ній не було ні душі. Роздивляючись її у східному напрямку, троє мандрівників побачили Гори: ближні підніжжя були бурі та зловісні, далі видніли вищі сірі бескиди, а вже за ними здіймалися гінкі та гострі білі шпилі, які мерехтіли між хмар.

— Ось ми й на місці! — озвався Мері. — І виглядає воно вкрай безрадісно та негостинно! Тут немає ні води, ні сховку. І жодного сліду Ґандальфа. Проте я не серджуся на нього за те, що він не чекав на нас — якщо він узагалі сюди приходив.

— Хто його знає, — сказав Бурлака, задумливо роздивляючись довкола. — Навіть якщо він добувся до Брі на день-два пізніше за нас, то міг дістатися сюди перший. Коли потрібно, Ґандальф уміє їздити дуже швидко.

Раптом він нахилився і подивився на камінь на верхівці піраміди: той був пласкішим за решту, й білішим, ніби вогонь його не зачепив. Бурлака підняв його й оглянув, обертаючи пальцями.

— Це поклали тут нещодавно, — мовив він. — Що ти думаєш про ці позначки?

На пласкому спідньому боці Фродо побачив якісь подряпини: 11!!.

— Нагадує риску, крапку і ще три риски, — відповів гобіт.

— Риска ліворуч може бути руною «Ґ» з тонкими відгалуженнями, — сказав Бурлака. — Можливо, цей знак нам залишив Ґандальф, хоча певності немає. Риски акуратні й, очевидно, свіжі. Та ці позначки можуть означати щось цілком інакше і не мати до нас жодного стосунку. Блукачі послуговуються рунами і часом сюди приходять.

— А що вони означають, навіть якщо все-таки їх залишив Ґандальф? — запитав Мері.

— Я сказав би, — відповів Бурлака, — що це «Ґ3», себто знак, що Ґандальф був тут третього жовтня, три дні тому. Це також пояснює нам, що він квапився та що небезпека була зовсім поряд, бо йому забракло часу, або ж він просто не наважився написати щось довше та зрозуміліше. А отже, ми маємо бути напоготові.

— Добре було би мати певність, що то саме Ґандальф зробив ці позначки, хай би що вони означали, — сказав Фродо. — Я би дуже зрадів, знаючи, що він теж на цьому шляху, попереду чи позаду нас.

— Можливо, — погодився Бурлака. — Щодо мене, то я вірю, що він був тут і що йому загрожувала небезпека. Тут полум’я обпалило траву, а мені на гадку спало світло, яке ми бачили три ночі тому в небі на сході. Думаю, на нього напали на цій вершині, та чим усе закінчилося, я сказати не можу. Його тут немає, тож тепер нам треба подбати про себе і прокласти собі шлях до Рівендолу з якомога меншими втратами.

— Як далеко ще до Рівендолу? — запитав Мері, обережно роззираючись довкола.

З Вершини Вітрів світ здавався небезпечним і нескінченним.

— Не знаю, чи хтось колись вимірював верстами Дорогу після «Покинутого заїзду», який за день їзди верхи від Брі, — відказав Бурлака. — Одні кажуть, що стільки, інші — що стільки. Це — дивна путь, і той, хто нею мандрує, радий дістатися до місця призначення, байдуже, чи довго він ішов, а чи коротко. Та я знаю, скільки часу вона забере в мене самого, пішого, за доброї погоди та прихильної фортуни — дванадцять днів звідси до Бруїненського Броду, де Дорога перетинає Шумноводу, що витікає з Рівендолу. На нас чекають щонайменше два тижні мандрів, бо Дорогою нам іти ледве чи вдасться.

— Два тижні! — повторив Фродо. — За цей час багато чого може трапитися.

— Може, — погодився Бурлака.

Якусь часину всі троє мовчки стояли на вершині пагорба, поблизу південного її краю. На тому безлюдді Фродо вперше вповні усвідомив свою беззахисність і загроженість. Він до нестями захотів, аби доля його склалася так, щоби йому ніколи не довелося покидати тихого коханого Ширу. Він глянув униз на ненависну Дорогу, що вела на захід — додому. І раптом усвідомив, що нею повільно рухаються в західному напрямку дві чорні мари, а придивившись іще раз, Фродо побачив, що назустріч їм зі сходу скрадаються ще три. Він скрикнув і вчепився Бурлаці за руку.

— Дивися, — сказав, показуючи донизу.

Бурлака негайно кинувся на землю по той бік зруйнованого кола, потягнувши за собою Фродо. Мері впав біля них і запитав пошепки:

— Що там?

— Не знаю, та остерігаюся найгіршого, — відповів Бурлака.

Вони поволі підповзли до пруга й визирнули через розколину між двома похиленими каменями. День спохмурнів, бо прозорий поранок згаснув, а хмари, які насунули зі сходу, заступили сонце, що вже почало котитися на захід. Усі троє побачили чорних примар, одначе ні Фродо, ні Мері не могли роздивитися їхніх рис, і