Читати книгу - "На запах м’яса"

Згадувала столичне метушливе життя. Таке все порожнє, нікчемне: наче ти — планер, заходиш на посадку, уже черевом по землі, а посадки нема — здохнеш! — маєш усе далі й далі черевом по землі без зупинки, передиху, не встигаючи подумати, завести друзів, лишаючи позаду мрії, кохання…

Усміхнулася сумно: «Чи могло бути інакше?» Ніколи ж за все життя власних мрій не мала. Рвалася за Лільчиними і Вітчиними мріями з Генічеська. Здалася на поталу Луциковим, коли він її до вишу пропихнув. Куролесила з одногрупниками, пливла в Русьчиному човні, намагалася відповідати Андрієвому світосприйняттю, раділа Чертоговій милості, а власне рішення вперше за все життя прийняла тоді, коли втекла з лікарні… І купила хату на хуторі. Невідомо, мрія це чи ні, але сама вирішила… То нічого, що хутір Богом забутий. Тут Толя. Відчуття захищеності і спокою. А коли на душі лагідно, можна і плани будувати.

— Можемо поросят завести, — запропонував Горох.

Майка розреготалася.

— Ні! — сказала. — Почнемо з курей. Добре?

Добре… Усе стало добре. Тільки одне тривожило — якось визирнула вранці з вікна й перелякалася: на груші під іконами сидів той самий крук, що Майка його гніздо зруйнувала. Великий, чорнющий. Не крукав, дивився у вікно. Дівчині здалося — її виглядає.

Вийшла з хати, рукою махнула, кишнула, та крук не зрушив. Високо сидів, не дістати. Зиркав на Майку холодно, пророчо…

— Забирайся звідси! Чуєш? Будуть у тебе ще діти… — буркнула. — Я тебе розумію… Сама втратила…

Подалася по сусідах, щоби крука не бачити. Коли Толя їхав на заробітки, випитувала в Уляни, як краще за картоплею й дикою полуницею доглядати. Санджива пирогом із капустою пригощала, бо так файно навчилася його в печі запікати — смакота! Санджив усміхався, спочатку нюхав пиріг.

— З любов’ю замішала? — питав.

— Чому тобі всі добрі? — дивувалася Майка.

— Не всі, але недобрих злом не перевиховати.

— Тому від людей сховався? Затюкали тебе в Києві?

— Не ховаюся. Мені тут до душі. Правила життя тут визначають сонце, дощ, вітер, земля, ніч і день, а не пришелепкуватий начальник, розклад громадського транспорту чи прострочена несправжня ковбаса в супермаркеті.

— Ну, там теж ніч і день…

— Змішалися. Асфальт, зіпсовані вода й повітря, пластикова їжа… Примарні цілі, стовідсоткова поверховість життя як такого. Жуки-водоміри — ніколи не заглибитися, не замислитися: часу нема…

Майка згадала емоційні зібрання на Ярославовому Валі.

— Можна ж боротися. За свої принципи.

— Ну, що ж ти таке кажеш, Ілюзіє? Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити. У всі часи жили люди, які відмовлялися від царювання й вирощували капусту, а не розповідали іншим, як це робити.

— Люди і знаходять себе заради того, аби боротися…

— Твоя боротьба — завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів — безпринципне міщанство.

— А міщанство породжує фашизм… Чула вже… Балаканина пустопорожня! — Майка роздратувалася. — Краще скажи: чому в тебе дівчини нема?

— Ще не зустрів, — усміхнувся Санджив.

— Хіба то життя — без любові?

— Тільки й живу любов’ю.

Майка зиркнула на Санджива, як на божевільного.

— Певно, ти один такий… На весь білий світ.

— Помиляєшся. Мої друзі в одному селі на Рівненщині цілу комуну екопоселенців заснували. Викупили з десяток хат, розселилися сім’ями. Кличуть до себе, а мені тут до душі. Мрію, щоб і на нашому хуторі з часом екопоселенці зібралися.

— Якщо думаєш, що ми з Толею заради твоєї мрії звідси заберемося, то й не сподівайся!

— От і добре. Бо Валерій Михайлович збирається.

За майже чотири місяці життя на Лупиному хуторі Майка жодного разу не була в хаті Троянова. Звістка про те, що поважний пан у золотих окулярах залишає обійстя, так розтривожила, що відрізала великий шмат пирога й постукала у двері сусіда.

— Можна?

— А-а-а… Юна пані… Прошу! — Троянов розчахнув двері, чемним жестом запросив до хати.

Майка увійшла й остовпіла: усередині барліг Троянова ніяк не нагадував звичайну сільську хату. Піч була — куди без неї, але вздовж стіни — переповнена книжкова шафа, біля вікна стіл із друкарської машинкою й гасовою лампою, поряд розкішне просторе крісло, оббите оксамитом, і низенький столик на кривуватих ніжках — ніби до музею потрапила. Крізь розчинені двері, що вони вели до двох інших маленьких кімнаток, побачила в одній ліжко з пістрявою ковдрою, в іншій — цілком сільську кухоньку, але тут, у найбільшій кімнаті, царювали не тілесні потреби — духовні. І Троянов усе те залишить? Поїде?..

— Не відмовитеся від чашки чаю? — Троянов — сама делікатність, а Майка роззутися забула, у руках гостинець.

— Я вам пиріг принесла. — Одночасно простягнула сусідові пакунок і скинула з ніг балетки.

Троянов залишив пиріг собі на вечерю, поставив на столик чашки з блюдцями, цукор, мед у глиняній діжечці. Всадив гостю у старовинне оксамитове крісло. Сам відсунув робоче крісельце від письмового столу, вмостився навпроти.

— Санджив казав, ви… їдете, — не втрималася Майка.

— Час… — розвів руками Троянов.

— Шкода. Санджив мріє, щоби на нашому хуторі порожніх хат не було.

— Скоро тут тільки Сашкова хата й світитиметься, — відповів Троянов. — От він тут назавжди.

— Чому?

— Бо щоби жити так, як Сашко, треба бути передусім освіченою людиною. А в нас із цим зараз проблема.

— Де «в нас»? В Україні?

— У світі.

— Хіба? Інститутів тих…

— Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…

— Як ви все розумієте, чого ж їдете? Ви ж не можете бути… неосвіченим.

— Сподіваюся. — Троянов відсьорбнув чаю. — Та й Лупин хутір не прихисток світлих душ. Немає на землі таких спеціальних місць. Хоча тут гарно думається. Книгу так швидко дописав. У Києві два роки руки не доходили. Тепер маю повернутися, гроші на видання знайти. Дружина ремонт затіяла. І хворіє. Коли жінці за п’ятдесят… А синові час