Читати книгу - "На запах м’яса"

допомогти з кандидатською…

Зітхнув сумно — аж Майці захотілося пожаліти поважного пана.

— Ви і в Києві зможете… зберігати світоч у душі, — піддала оптимізму.

— Дякую, юна пані. Звичайно, ваша правда, — усміхнувся Троянов. — Нащо ми про сумне? Їду не завтра. Певно, до Великодня ще пробуду, а Великдень цього року аж на початку травня. І хату не продаватиму. Сашко обіцяв наглянути. Ще повернуся… І не раз. Давайте, я вас краще полуничним варенням пригощу. Не повірите — сам варив.

— Дякую, але… — Драматичні за версією Троянова перспективи Лупиного хутора засмутили Майку більше, ніж мільярди дрімучого, неосвіченого людства, посеред якого і вона сама бовталася. — Чому ви сказали, що на хуторі лише Сашко залишиться? А ми з Толею? Уляна?..

— Не знаю, юна пані. Передчуття.

— Бо ми ще не знайшли того світоча? — запитала насторожено. — А як його шукати?

— Любов дарує світоч душі й серцю, де б ви не були — на Лупиному хуторі, у Києві чи Сан-Франциско. Не плотська до однієї конкретної людини. До всього живого… Людина є тим, що вона любить.

— А просто жити? Без тих пошуків? Грошей заробити купу. Щоби не смикатися… Тільки не кажіть, що це міщанство! Чути вже про це не можу. Хіба світоч у душі від злиднів спалахне?

— І багатство його не роздмухає. Гонитва за грошима, утвердженням, славою спустошують душу.

— Чому?

— Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя, — мовив Троянов.

— Легко казати…

— Отож-бо й воно. Вицідити із себе штучно любов до всього живого неможливо, змусити не вийде. Тільки прийняти відкритою душею. Сашко так живе…

— Та й ми нікому нічого поганого не робимо!

— Вірю, юна пані! Не засмучуйтеся. Якщо вас хвилюють такі істини, значить, ви на правильному шляху.

Майка хотіла ще спитати поважного пана про книжки — про що сам пише та чи можна його бібліотекою користуватися, коли поїде, та у двері постукали. На порозі став знічений Петро Реп’ях.

— Добридень… У мене тут справа до вас, Валерію Михайловичу, — пробелькотів. На Майку з надією глянув. — Бачу, зайняті… Іншим разом зайду. — Та до порога.

— Ні, ні! Я вже йду. — Майка підхопилася зі старовинного оксамитового крісла, довірливо глянула хазяєві в очі. — А як зрозуміти… що світоч у душі розгоряється?

— Як совість не кривиться — тільки тоді душі тепло.

Майка усміхнулася зачудовано.

— Добре, що ви до Великодня ще будете… Встигну вас ще смачнішим пирогом пригостити.

— А ви що — їдете від нас? — збентежено вирячився Реп’ях.

Несподівані відверті розмови із Сандживом і Трояновим залишили в Майчиній душі стільки запитань — до кінця життя не розібратися. Придивлялася до кожної травинки навколо себе: й оцю траву маю любити? І бур’яни колючі? Та без проблем! Як людей полюбити? Маму, Руську, Андрія, Чертога, що вони зрадили, залишили, загнали в глухий Лупин хутір на смерть, а вона вижила… Простити? Де там! Забути — і то не виходить. Душа вимагає не тільки любові й світоча. Душа прагне справедливості. Чому ж пан Троянов про це не згадав? Он чорнющий крук на груші сидить. Стежить за кожним Майчиним кроком, ніби розмірковує: коли ж вдасться забити дівчину гострим дзьобом на смерть… Крук, і той справедливості жадає.

— У, зараза, — пригрозила крукові, бо відчуття провини випарувалося, залишивши тільки роздратування. І що він висиджує? Та ще й на шифері, яким ікони прикриті.

— Толю… Давай ікони до хати внесемо, — попросила Гороха наприкінці квітня.

— Правильно, — погодився хлопець. — А то Великдень скоро, а в нас божі лики на груші.

— Це ж паски пекти треба! — сполошилася, наче без того тепер і прожити ніяк.

Побігла до Уляни і, хоч хотіла розпитати, як тісто замісити, чогось знову згадала одкровення Троянова.

— Уляно… Невже й ви теж із хутора поїдете? — спитала стривожено.

— Не зараз.

— А коли? Наче чекаєте чогось.

— Чекаю, — відказала Уляна. Перевела розмову. Заходилася Майці розповідати, як із пасками розбиратися, чим яйця фарбувати-розписувати, яке м’ясо запікати, коли святити.

— Ой! Це ж іще святити! — ще більше сполошилася Майка. — І де? У Капулетцях храму немає. У Добриках тільки сектанти якісь над колишнім пожежним депо хрест приліпили й збираються.

Уляна не встигла відповісти — Петро Реп’ях на поріг. Побачив Майку, знітився вкрай: оце халепа! Вдруге на Лупин хутір приїхав, аби тільки з Уляною поговорити, знову на дівчину нарвався.

— Здрасьтє! — усміхнулася Майка.

— Я тут у справах… — розгубився Реп’ях. — З Валерієм Михайловичем поговорити маю, а він трохи зайнятий. Оце і вирішив поки до сусідки його зайти на хвилинку.

— Проходь, Петре, — усміхнулася Уляна.

— А куди ви паски святити їздите? — спитала Майка Реп’яха. Сиділа сиднем — забиратися й не думала.

— Та хто куди… — знизав плечима Петро. — Ви з Горохом на дирчику і до Прилук доїхати можете. Он Троянов розповідав… У Прилуках є церква, що її предки кума мого Галагана побудували.

— Справді? — Майка підскочила до Реп’яха. — То ходімо до Валерія Михайловича. Ви у своїх справах, а я про церкву розпитаю.

— Ти… йди! — сказав Реп’ях. — А я ще маю в Уляни свічок гарних на Великдень собі накупити…

Майка глянула на Реп’яха здивовано, пішла до Троянова. Уляна навпроти гостя сіла.

— Ну, що ти все ходиш, Петре? — спитала тоскно. — Так і до біди недалеко.

— Порадитися хочу, — сказав. — Оце в мене після Великодня день народження, а за два дні в дружини. В один день відзначаємо, так уже повелося. І я грошей трохи… відклав. Щоби їй подарунок гарний зробити. Півтори тисячі доларів. Що на такі гроші в Києві можна купити?

— Не знаю. Ти дружину спитай, чого хоче. Сам не знаєш?

— Та в неї лише магазин у голові — як не вивіску нову приліпити, так товару накупити. А я хотів для неї щось. Може, там шубу яку чи із золота чогось.

— Хутро жінці ніколи не завадить. Та й прикраси, — відказала Уляна.

— Оце ж я попросити хотів, — пожвавішав Петро. —