Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 39. Валєра. Настав час.

Як же доречно… Це була перша думка, коли з подивом спостерігав за цими двома… Навіть на зовсім трохи почувався орнітологом. Жартую, звісно, але не без того. Розлігшись на терасі у затінку, з якимось співчуттям проводжав учасників на їхні пошуки. Уля глянула лише мигцем, немов хтось би по очах прочитав би, що ми цілувались… Хоча, якщо добренько придивитися, то в неї на лобі все написано.

– Вам добряче пощастило, – донісся голос Каріма над головою.

– Ти про що? 

Він обійшов мене й всівся навпроти. Мабуть, вперше цей турок не був схожим на себе. Не такий нервозний, як зазвичай. Навіть склалося враження, що він актор, але актрисою була Айлін. Хоча… З ким поведешся…

– Та про ваше випробування, про що ж іще?

– Припустімо… Не заперечуватиму, що з моїми травмами минулого разу, не сильно хотілося б знову ризикувати. Куди ви відправили їх цього разу?

– У скелі.

– О, то я тепер маю подякувати Айлін?

Щиро розсміявся, уявивши цей момент. Не дочекається, ще буде винна мені.

– Вона ж дійсно не знала, що вони такі задерикуваті будуть.

– Одна, Каріме.

– Одна?! – мало не підстрибнув на місці. – Нічогенька… Таку вже й навіть їсти було б страшно…

– Звідки ти знаєш українську? 

– Було діло… – та одразу ж нахмурив брови, задерши носа. – Але то вас не стосується.

Я байдуже смикнув плечем.

– А Айлін?

– Жила в Україні… – бовкнув ненароком, але одразу ж ляснув долонею себе по роті. Мотнув кілька разів головою, а потім насторожено прошепотів: – Ви ж це спеціально?

Не відповів, але всміхнувся.

– А ви хитрий, Валеро… 

– Та й ви з Айлін теж ще ті хитруни… – промовив, почухавши плече з синцем.

– Не скажете, що я промовився?

– Як ти там казав? Вас то не стосується? – хихикнув, підвівшись на ноги.

Карім й собі підхопився й почав бігти слідом за мною.

– Але ж мене це стосується!

– Справді? – все ще продовжив випробовувати його нерви й підійшов до Мехмета. – Друже, а можна мені твоєї смачнющої кави? 

Чоловік з розумінням кивнув і почав варити каву. 

– До речі, Мехмете, не підкажеш, де тут у вас гарна місцина, щоб влаштувати незабутній вечір?

Тепер він вже всміхався з якоюсь хитринкою в очах. Не знав від чого більше від того, що здогадався про мої плани, чи що не зважав на Каріма, який все намагався добитися від мене відповіді. 

– Скину вам геолокацію у месенджер.

– Дякую, друже.

– Валеро! – не стримавшись, верескнув Карім, впершись ображено руками в боки. – Я вимагаю..!

– Не сміши, Каріме. Ти не в тому положенні, щоб щось вимагати. Не вмієш тримати язика за зубами, то вчись.

Поплескав його по плечу й повернувся, почувши кроки Мехмета, що ніс мою каву. А нехай дратується. Для профілактики, щоб не мав звички мені всіляких кіз підсовувати. Звісно, я не збирався його видавати, але страх – це гарний важіль. Що ж поробиш, якщо життя буває непередбачуваним?

Відредагувавши написаний матеріал, геть не помітив, як кава скінчилася. Зберігши пророблену роботу, тепер вирішив приділити час своїй цікавості… А може й не тільки. 

– Ну добре, що ж там ще в тебе цікавого, Айлін Марчиоглу? – закусивши губу, швиденько набрав у пошуку запит й почав шукати цікавеньке. Адже, хтозна, куди її знову поверне, а підготовленим мусив би бути до всього та всіляко. 

Як же ж вона себе любила! Навіть відчув легкий шок. За весь час проведений на острові не одразу б сказав, що вона аж така пава. Втім, більше мою увагу привернули наступні фото… Й одразу ж перейшов за посиланням, аби побачити більше. Не прогадав. От нещастя зіркам з цими папараці – ніде не сховаєшся. Так тулитися до цього красеня, мала б шалено закохана дівчина. Треба буде порадити ретельніше обирати салони краси, аби не було вікон. Щось я забагато сьогодні жартував. Та далі прогорнув трохи нудного тексту…

– То ти в нас ще й книги пишеш, Айлін?.. – спершу сприйняв прочитану статтю з усмішкою, але таки дійшло головне. – От же ж, актриса… Ну-ну, побачимо-побачимо.

Саме повернулися перші учасники зі своїми здобутками, але ж щасливі, бо здобули таку “важливу” річ… З кожною секундою всі пазлики потроху ставали на свої місця. І, мусив визнати, мені загальна картинка не подобалась. Мене, звісно, вважають ще тим бундючним та самозакоханим екземпляром, але дивитись на те, як мною, нами, гралася якась лялька задля уваги не гіршого задаваки, ніж сама… Ну, Айлін, ну я тобі… Та прийшли ще одні учасники… Ну що ж… Настав твій час, Валеро.

Але згодом. Поки мав би все продумати як слід… І поговорити з нею. 

У хвіртку увійшли Макс з Уляною. Та так щиро всміхалась, що я аж задивився. Не виключення, що і якийсь котяра заскреботів десь всередині своїми кігтями. 

– Валеро, привіт, – промимрив Макс, мало не доповзаючи до мене у затінок. – Ти не повіриш…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍