Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка знову зупинилася, і Габріель побачив, як її тінь зливається з туманом. Її обличчя, колись чітке і виразне, тепер виглядало розпливчастим, мов відбиток у калюжі. Вона повільно обернулася, і її очі — червоні, як обпалені згустки світла — зустріли його погляд. Її погляд не був таким, як зазвичай. Це був погляд, що говорив про щось більше, про щось, чого він ще не розумів.
— Ти відчуваєш це? — її голос був тихим, але проникливим, немов сам ліс відповідав йому.
Габріель не відповів, лише кивав головою, хоча слова застрягли в горлі. Туман все більше заповнював простір, і він відчував, як його власні думки стають розпливчастими, важкими, наче вони були обтяжені цією густою субстанцією.
— Ми повинні йти далі, — сказала вона, і її голос знову став спокійним, але в ньому була якась темна нотка, від якої у Габріеля знову похололо в грудях.
Вона рушила вперед, і Габріель, не здатний відмовитися від її кроків, пішов слідом. І так вони продовжували йти крізь цей темний, мертвий ліс, що вже давно втратив свою природну силу. З кожним кроком Габріель відчував, як він все більше і більше втягується в цей світ, де реальність і фантазія зливаються в єдину сплутану сутність, яка вже не дозволяє розрізнити, де починається одне і де закінчується інше.
Туман, ліс і ця дивна жінка... Всі вони мали одну спільну рису — вони були частиною чогось, що виходило за межі його розуміння, і кожен наступний крок лише збільшував цю безодню, в яку він так безжально падав.
Їхній шлях привів до несподіваного повороту, коли густий туман раптово розвіявся, і перед ними, немов вирваний із сну, з’явився вид покинутої усадьби. Її контури ледь проступали крізь розміркову темряву, наче хмара, що сама по собі несла історію давнього розчарування і забуття. Габріель стояв, немов приречений, і вдивлявся в це неприємне поєднання величі і руйнування, що лежало перед ним. Відчуття, що це місце йому знайоме, відразу охопило його, хоч він не міг зрозуміти, чому. Це була та сама пустка, про яку йшла мова у пісні. Та сама, що мала привидити своїм спустошенням душі, котрі наближалися.
Усадьба, колись велична й пишна, тепер стояла, немов велетенська тінь, зламані стіни її кам'яного тіла були вкриті мохом, а високі вікна, що колись виблискували на сонці, тепер виглядали мертвими, закритими пилом і брудом часу. Камінь, із якого була збудована будівля, тепер виглядав змученим роками, потрісканим і обрушеним в багатьох місцях. Могутні колони, які свідчили про колишній розмах, були зруйновані і частково обвалилися, а величезні ворота, що стояли перед входом, поросли травою і бур'янами, мов знак, що цей світ більше не потребує нічого, крім забуття. Усі ці деталі, втрачені в часі, складали з себе образ колишньої величі, яка вже ніколи не могла повернутися.
Відчуття важкості і серйозності цього місця було незбагненним, наче кожен камінь цієї усадьби розповідав про минуле, що ніколи не залишить її в спокої. Габріель не міг стриматися від думки, що цей місце, хоч і стало жертвою часу і людської байдужості, все ж не втратило в собі чогось глибокого, чогось не вимірного, що покривало його унікальність. І що ж це за таємниця, яку воно носить у собі?
Вони наблизилися до воріт, що відкривалися в темряву, порослу травою та гілками. Зупинилися на мить, стоячи перед ними, і Габріель відчув, як його серце забилося швидше, немов на порозі чогось надзвичайного. У цьому місті була якась незбагненна сила, що тягнула їх сюди, в цей місце смерті й забуття. Він не міг відірвати погляд від усадьби, ніби вона запрошувала їх в свої розвалини, запитуючи, чи готові вони увійти і дізнатися, чому вона була покинута і чи є ще якісь залишки життя всередині.
Жінка раптово обернулася до нього, і її погляд, як завжди, був спокійним, але глибоким. Вона не сказала ні слова, лише випустила тихий звук, що був більше схожий на пісню, аніж на звичайний звук. І ця пісня, знову та ж сама, що він чув раніше, але тепер вона звучала ще потужніше, набагато глибше. Мелодія була сумною, але в ній була таємниця, що заполоняла душу, змушуючи забути про все навколо.
Туман, наче одягнувся в ці звуки, огортав усе навколо, і з кожним її нотним вивертанням світ здавався все більш далекою реальністю. Пісня не була просто звуками — вона була магією, що плела свої закляття, наповнюючи повітря химерними відлуннями. І хоча Габріель вже не здивувався, що це місце стало частиною цієї пісні, щось всередині нього почало стискатися, немов він став частиною цього ритуалу. Туман знову набував ваги, а стіни усадьби здавались тепер не просто зруйнованими, а зачиненими навіки, ніби вони залишалися свідками чогось, що могло бути втрачене в часі.
"Коли у тьмі розквітне тінь —
У снах згориш, забудеш лінь.
Вогонь і кров в ріці спливуть,
У пустку душу віднесуть.
І дзвін падіння прокляне,
Все, що тобі належить, – зле..."
Її голос не вщухав. І кожне слово, яке вона виголошувала, зливалося з лісом і усадьбою, несучи з собою відлуння не лише туманної меланхолії, а й того, що було забуте, поховане й тепер залишалося перед ними.
Жінка раптом припинила співати, її голос заглух у тумані, і в наступну мить вона мовчки повернулася до Габріеля. Її обличчя залишалося спокійним, але в її погляді, який тепер здавався глибоким і пустим, була присутня дивна, майже зловісна тяжкість. Вона простягла руку, немов запрошуючи його увійти в це місце, яке він усе ще не міг до кінця зрозуміти.
І тоді, хрипким, сухим голосом, вона промовила слова, що були немов прокляттям, яке потихеньку вкриває людину зсередини, залишаючи її спустошеною:
— Вітаю, Габріеле, в пустці… у місці, де заключені душі важливих тобі людей.
Ці слова розбили тишу, і Габріель відчув, як щось холодне й важке стискає його грудну клітину. Його серце забилося швидше, а кожен м’яз тіла наче затерпав від неминучості, яку ці слова принесли з собою. Він не одразу міг зрозуміти, що саме вони означають, але щось у них відгукувалося глибоко в його нутрі, наче невидима сила тягнула його до того, чого він боявся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas», після закриття браузера.