Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 33

Я вже і забула, як це — вихаркувати легені, але мусити бігти далі, бо позаду — лише смерть. Ми тікали. Коли невідома загроза дихає тобі в спину, зволікання не врятують. Залишається лише інстинкт — жорстокий, древній, невблаганний.

Підземелля хрипіло й стогнало під нашими ногами. Камінь, колись мовчазний, тепер здавалося, кричав. Я бігла попереду, стискаючи у долоні пергамент, що пульсував слабким жаром — єдине, що ми встигли винести з архіву. За мною — важке дихання Гарта, ледь чутні кроки Лерона. Ми мчали через вузькі проходи, перестрибуючи через зламані полиці, уламки магічних захистів і розлиту чорнильну кров часу.

Я не озиралася. Там, у темряві, щось рухалося. Воно не мало форми, але мало волю. Сліпа, гаряча злість, схожа на вогонь, який не світить, а лише пожирає.

Ми кулею вилетіли з підземель та бігли коридорами до бібліотеки — саме там, в проході прихованому від зайвих очей стелажами, відкривався наш тіньовий коридор.

Студенти, що вивчали давні гекзаметри й еволюцію рун, озирались на нас, коли ми влетіли всередину. Хтось встав, хтось сховався. Хтось навіть схопився за посох. Але часу на пояснення не було. Лерон махнув рукою — і тіні закружляли перед нами, відкриваючи тіньовий коридор в підземелля. Старі, заборонені, забуті ходи. Жоден студент уже не знав про них. І добре, бо тепер це був наш єдиний шанс.

Та тіні не спали. Вони вирвалися з глибини, як стая голодних вовків. Я відчула, як простір позаду стискається — і в ту ж мить у спину полетіло перше заклинання. Холодна магія, мов лід у крові. Крик.

— Гарт! — обернулась я.

Він встиг відбити удар, але на обличчі з’явилася сіра пляма. Я кинула в його сторону захисний щит, але Тіні наближались. Вони були мов дим — живий, обережний, але безжальний. Хтось з викладачів оголосив тривогу. Нас побачили. Нас засікли.

Тіньовики поступово вставали з-за столів, бажаючи затримати порушників, але раптом…

Вибух!

Світ зник у яскравому спалаху. Камінь розлетівся. Стелажі — наче сірники. Повітря вирвалося з грудей. Я відчула, як мене підхоплює вибухова хвиля, і світ перевертається. Удар об спину, біль у плечі. Земля. Кров у роті.

Але я встала. Ми всі встали. Лерон перший — він схопив мене за руку, потягнув угору. Гарт, шкутильгаючи, підтягнувся до нас разом з Ройсом.

— Тікаймо, до біса!

І ми знову побігли. Кров і піт заливали очі, а дим заважав дихати, але ми не зупинялись. Тіньовий коридор вів до зовнішніх підземель. До старих сходів, до покинутої криниці. Ми вилазили, як щури з-під міста, і там, де вже давно не ходили люди, нас зустрів світанок.

Село. Маленьке, майже мертве. Але коні були там. Наші коні. Запасний план, складений, як завжди, наперед.

Сідлаємо тварин на ходу. Мовчки. Пальці тремтять, але звички беруть гору. Стискаю стремено, закидаю ногу. Кінь рве з місця, і вітер б’є в обличчя.

— Куди тепер?! — кричить Фольк, наздоганяючи нас. Він бачив вибух в Академії — весь Етанор бачив. І тепер ми дуже легка нажива в будь-якій частині Ельдану.

— До Терону! — кричу я, перекрикуючи вітер. Там все має закінчитись.

Гарт сміється, але в його голосі — не радість, а злість. Виживання. Порив.

— Хай вони тільки спробують нас наздогнати!

Та вони не просто спробують.

Ми не знали, скільки часу промчали галопом, коли це сталося. Лерон скакав трохи попереду, його кінь — молодий, швидкий. Але раптом кінь перечепився об невидиму перешкоду, а Лерон полетів вперед. Його фігура розпласталась в повітрі, охоплена темрявою, що виросла з нізвідки. На обличчі застиг безпорадний вираз, руки та ноги розкинуті в сторони.

Ми кричимо. Але вже пізно.

Тіні нас наздогнали.

Усе навколо скидається на кошмар, але біль справжній. Крик Лерона ще лунає в повітрі, а його тіло щойно злетіло перед нами, мов зламане опудало. Земля здригається від сили, з якою він падає, і я вже не думаю. Я просто дію.

— Стій! — кричу, але надто пізно. Темрява вже наздогнала нас. Вона сичить, обпікає шкіру, стискає горло, мов петля.

Із мряки виступають постаті. П’ятеро. Темні силуети, мов випалені в повітрі. Обличчя — під каптурами, але я відчуваю їхні погляди, мов шипи, що встромлюються під шкіру. Маги Тіней. Справжні.

— Ось і ви, — один із них говорить. Голос наче зміїне шипіння, вкрадливо-лоскотливе, липке. — Щурі, які думали, що зможуть втекти з нашої території, не заплативши за крадіжку.

— Яка ще крадіжка? — кидає Ройс. — Ми нічого не брали!

— Брехня, — каже інший маг, нижчий, голос у нього рваний, мов ржавий метал. — Ви вдерлись у святилище Академії, зруйнували печать, підірвали коридори і лишили по собі тіла. І ще смієте прикидатися жертвами?

— То не ми це зробили! — я ступаю вперед, кулаки стискаються. — Ми лише тікали!

Я упускаю той факт, що ми не мали і знаходитись в Академії, не те щоб з неї тікати.

— Мовчи, — різко кидає перший маг. — Чи ти думаєш, що зможеш перекрити брехнею запах сили, що тече в тобі, дівчинко? Ми її відчуваємо. Вона смердить смертю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍