Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

світу відомо, що українці мали колись свою самостійну державу, а потім з’єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися безстидного гніту.

Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що розстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».

А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Втім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда и въ мысляхъ не имелъ обижать, разорять і порабощать вольный народъ подъ солнцемъ не можетъ хвалиться такою легкостію и свободою, якъ же нашъ народъ Малороссійскій»…

Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив, то «церкви и святилища грабилъ и делалъ ихъ конюшнями и поварнями, священнослужителей тиранилъ и умерщвлялъ, сосуды и утвари церковныя переделывалъ на мирскія непристойные вещи, а тайны священные рубалъ, сокрушалъ и ногами попиралъ».

Отака-то вона завжди була правда царська!

А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві зі стіни образ Божої Матері, став на нього ногами і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.

Гетьман Кирило Розумовський, який дуже любив Батурин, намагався його відбудувати, і перенести туди свою гетьманську резиденцію, заснувати там університет і навіть зробити «в малом виде Петербург». Але, попри всі зусилля гетьмана і незважаючи на укази закоханої в Розумовського дочки Петра імператриці Єлизавети Петрівни, Батурин так і не вдалося відродити як місто. Кирило Розумовський збудував там муровану Воскресенську церкву, величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який так і залишився незавершеним у зв’язку зі смертю замовника, заснував чимало промислових підприємств – цегельню, лісопилку, млини, завод із виготовлення кахлів, суконну мануфактуру, шовковичний сад, але…

Після його передчасної смерті у 1803 році Батурин занепав і став усього лише великим селом. Та й російська імперська і радянська влади слідкували і все робили, аби Батурин не міг розвиватися й рости, перетворюючись у місто, яким колись був.

Адміністративний статус – щоб Батурин не виріс у місто, – в Російській імперії утримувався на найнижчому рівні. Батурин був не повітовим центром: спершу «заштатним городом», а потім – волосним селом. Правда, за радянських часів він як село мав статус районного центру, але влада швидко «виправила цю помилку»: у 1962 році центр району перенесли до Бахмача, а в Батурина лишалася одна перспектива: хиріти й далі, перетворитися на всіма забуте село, а потім і взагалі зникнути, щоб не нагадувати про ту різанину й руйнації, що їх вчинили московити з містом та його мешканцями…

Нині в Батурині всього лише чотири тисячі мешканців (1460 дворів). А тоді, як за наказом Петра I царські війська вирізали населення, палили, нищили місто дощенту – церкви, собори, монастирі, установи, фортеці, житло, – їх було 28 тисяч – чоловіків, жінок, старих, дітей, 5 тисяч козаків… На запитання, де їхні могили, батуринці відповідають: «Скрізь. Увесь Батурин – це могила. Їх ніхто не ховав. Сорок років люди не селилися тут – боялися цього місця».

Біля дороги на Гончарівку, де колись був палац Мазепи – символічна могила і хрест – пам’ять про загиблих, які були тут вирізані протягом 2–4 днів 1708 року. Його поставили у 1991 році, як Україна стала тією, за яку боровся Мазепа – незалежною. На пам’ятній плиті напис:

«Вклонімось цій землі. З неї черпав снагу гетьман України Іван Мазепа, з ім’ям якого пов’язане славне і трагічне в історії твоєї Вітчизни».

ВКЛОНІМОСЯ!

І поможімо цій землі.

Поможімо собі відновити свою пам’ять.

Частина четверта

До волі залишалося ще 283 роки, або Як виникли задунайсько-задністровські запорожці

Іван Мазепа – це той герой, вшановуючи якого, віриш, що, зрештою, і твій народ гідний бачити на своєму історичному іконостасі більш величнішого вождя й істинного лицаря, ніж бачив досі, та зазнати при ньому гучнішої і романтичнішої слави.

Б. Сушинський

Було колись в Україні -

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати…

Т. Шевченко

Запорожцями називали українських козаків, які жили в пониззі Дніпра за порогами в XVI–XVIII століттях.

Кобзарі співали:

Гей, друзі молодці,

Браття, козаки-запорожці!..

Того й запорожці, що жили за порогами. Відстоювали свою незалежність, рятували Україну від численних ворогів, виборювали їй волю.

У січні 1648 року саме запорожці поклали початок Визвольній війні українського народу в 1648–1654 роках під проводом Богдана Хмельницького. Так-так, це та боротьба, що завершилася (так за радянською історіографією) так званим «возз’єднанням України з Росією».

Тут і запорожці, і сам велемудрий гетьман дали здо-орове-енного маху, бо, «возз’єднавшись з Україною», Росія вже в 1709 році з наказу того самого «великого реформатора Росії» знищила Запорозьку Січ. (Після неї вона знищить і Гетьманщину і взагалі до кореня вирубає автономію – навіть автономію! – віддячивши таким чином Україні за її «возз’єднання з Росією».)

Коли царські війська під орудою німця Текелія знищать Стару Січ (Чортомлицьку), частина запорожців перейде в пониззя Дніпра і поблизу теперішнього Херсонеса заснує Олешківську Січ. То вже, звісно, було не те, але козакам не було де подітися після того «возз’єднання».

Згодом, готуючись до війни з Туреччиною в 1930-х pp., царський уряд дозволив вигнаним січовикам поселитися – тимчасово, звісно, – на старому попелищі, аби вони охороняли південні кордони своєю Новою Січчю, що проіснувала з 1734 до 1775 року.

Як зазначають історичні джерела, після Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року, укладеного між Росією і Туреччиною, царський уряд дістав можливість посилити боротьбу з антикріпосницькими (на Запорожжі кріпацтва не було) виступами народних мас. Після поразки селянської війни, чинячи розправу над її учасниками, він вжив репресивних заходів і щодо Запорозької Січі.

У червні 1775 року російське військо зруйнувало січові укріплення (війна з Туреччиною закінчилася, і запорожці вже виявилися непотрібними, ба навіть зайвими в братньому союзі з Росією), запорозьке військо було оголошене розпущеним, а його землі роздали поміщикам. Тоді частина козаків у пошуках рятунку перейшла в гирло Дунаю,