Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

на територію, підвладну в ті часи Туреччині, де заснувала так звану Задунайську Січ.

Так з’явилися якісь дивні (бодай по назві) козаки. Запорожці, але за… Дунаєм. (Там вони протримаються до 1828 року.) Нові запорожці, вже задунайські, змушені були – на чиєму возі їдеш, того й пісні співай – брати участь у походах турецьких військ. Не бажаючи придушувати інші народи бодай і в складі турецького війська, частина задунайських запорожців подалася на Кубань, де створила так звану Чорноморську Січ – чи її подобу. Інша частина, що відмовилась виступати проти Росії – своєї, між іншим, нищительки, – перейшла під Ізмаїлом зі своїм отаманом Гладким на бік тих військ, що знищили Запорозьку Січ, себто російських. Аби відомстити «зрадникам-козакам», турки зруйнували Задунайську Січ. Після закінчення війни царський уряд сформував з колишніх задунайців так зване Азовське козацьке військо. А задунайці на віки вічні залишилися в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (це там задунайський запорожець Карась не без самоіронії співає: «А тепер я турок, не козак…»).

Ті козаки, які не хотіли і не могли знову йти в ярмо до царського уряду, де тільки не шукали собі місця, як і для своєї Січі, місця якій вже в світі білому не було. Частина запорожців вигулькнула навіть за Дністром. Зокрема й та частина їх, що супроводжувала в турецькі володіння короля Карла ХІІ і свого гетьмана Мазепу. Тоді ж, як вони переправились на правий берег Дністра, гетьман Мазепа, ні до кого конкретно не звертаючись, промовив не без гіркоти:

– Тепер ми, браття, вже задністровські запорожці…

А було ж колись, було колись в Україні:

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати…

Доки не затіяли те лиховісне «возз’єднання» з російським царизмом…

«Міцний замок на османських землях»

Генуезькі колонії Північного Причорномор’я – це були досить укріплені торгівельні та військово-адміністративні пункти на північному узбережжі Чорного моря, засновані в XIII–XV століттях купцями з Генуї (місто на півночі Італії та узбережжі Генуезької затоки).

Першою генуезькою колонією в Північному Причорномор’ї стала Кафа (Феодосія). Потім з’явилися Судак, Балаклава. Генуезці поступово захоплювали південне і східне узбережжя Криму, де теж почали виникати їхні колонії – першою там стала Боспоро, теперішня Керч. Одночасно вони утверджувалися в гирлі Дону, на Кавказі. Етнічний склад населення генуезьких колоній був вельми строкатим: слов’яни, вірмени, греки, сарацини (араби), волохи, караїми, татари, але всі адміністративні посади займали генуезці – старші брати, – хоч їх було значно менше. Пришельці не тільки займалися торгівлею, а й володіли великими земельними угіддями, експлуатували – на правах, звісно, «старших братів» – місцеве населення.

А потім генуезці почали захоплювати території і по Дністру. На місці одного із слов’янських поселень прийшлі купці-колонізатори збудували фортецю – так започаткувалося місто Бендери.

Сьогодні Бендери (від перськ. гавань, пристань) – місто у Східній Європі, розташоване на річці Дністер, на території, що контролюється невизнаною Придністровською Молдавською республікою в межах держави-члена ООН Молдови. Це – головний порт на Дністрі, найбільший залізничний вузол Придністровської залізниці. В Молдавії іноді використовується і стара назва міста – Тигіна. Центр міста – будинки кінця XIX – початку XX століття, на околицях – сучасні житлові комплекси. В місті багато історичних та архітектурних пам’ятників.

Колись там була зручна переправа через Дністер, тож у Х столітті ті місця заселяло одне із слов’янських племен – тіверці, які використовували на переправі слово «тягнути», «штовхати» – «тункать» для означення переправи. Звідти первісна назва міста Тигіна. А слово «Бендери» буцімто прийшло з перського – «фортеця на переправі». (Нині в Молдавії знову реанімували ідею про перейменування міста в Тигіну, але на референдумі 1990 року мешканці відмовилися від запропонованого новим керівництвом Молдавії імені, і місто залишається під ім’ям Бендери.)

Перші поселення на місці Бендер виникли приблизно в II столітті до н. е., з III–IV століть тут проживали племена Черняхівської культури, а також фракійці, скіфи, бастарни та інші. Згодом у тих краях почали розселятися слов’янські племена. З середини XIII століття по 1345 рік регіон перебував під пануванням монголо-татар. Потім край захопило Угорське королівство, але в 1358 році місцеве населення повстало проти угорського панування і створило своє Молдавське князівство на чолі з господарем Богданом I із Марамуреша.

У 1538 році турецький султан Сулейман Пишний на чолі величезного війська напав на Молдавське князівство, і після жорстоких боїв турки анексували Бендери-Тигіну. Місто стало турецьким. Тоді ж турки перебудували й розширили тамтешню фортецю, збудовану ще генуезцями та перетворили на надійний форпост свого панування у тих краях. Фортеця була перебудована за зразком західноєвропейських фортець бастіонного типу. Її обнесли високим земляним валом та глибоким ровом, який ніколи так і не заповнювався водою. Фортеця ділилася на верхню, нижню і цитадель. Загальна площа майже 20 га.

З південно-західного боку був посад. Вигідне стратегічне розташування на високому березі Дністра неподалік від його впадіння у Чорне море зробило місто одним з опорних пунктів турків у російсько-турецьких війнах. Бендерську фортецю самі турки називали «міцним замком на османських землях».

Сьогодні Бендери – місто республіканського підпорядкування. Залізнична станція, близько 100 тисяч жителів. У складі Бессарабії у 1812 році місто було приєднане до Росії. У 1917 році там було встановлено радянську владу. Через рік Бендери захопила боярська Румунія.

З 1940 року місто належить Молдові.

У радянських енциклопедичних виданнях зазначалося, що в Бендерах бували І. П. Котляревський (1806), О. С. Пушкін (1812). Про те, що в Бендерах у 1708 році був гетьман І. С. Мазепа, де жив і помер, у радянських енциклопедіях – ані слівця. Про це сьогодні є дані в Інтернеті: «У 1709 році в Бендерах помер український гетьман Іван Мазепа, який втік сюди разом із шведським королем Карлом XII…»

Петро I запропонував 300 000 талярів за Мазепу

Разом з Карлом XII, із військовиками та козаками, котрі охороняли короля, і своїми людьми гетьман Іван Мазепа прибув до Бендер 1 серпня, де його, як уже мовилося в нашій розповіді, з монаршими почестями прийняв турецький генерал-губернатор, по-їхньому – сераскир [26].

– Рішення його величності, – почав урочисто генерал-губернатор і турки виструнчилися й закам’яніли – адже мова йшла про його величність султана Оттоманської імперії, котрий хоч і владарює в Стамбулі, але кожну мить перебуває в будь-якому куточку імперії, незримий, але всемогутній. – Рішення його величності, – ще урочистіше повторив сераскир, – таке: пана гетьмана Мазепу всі мають вітати і ставитись до нього з великою пошаною, як до нашого гостя!

Витримавши паузу, додав