Читати книгу - "Повiя"

сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.

- Тим не хочеться? - тихенько спитала, мотнувши головою на дiтську, Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають… Тiльки їх i чутно".

Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн кивнув головою.

- У-у, подлi! - прошептала попадя i зломила пальцi; наче один, разом вони хруснули в неї.

Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.

Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.

- Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! - скрикнула вона, схопивши за руку Григорiя Петровича.

- Будемо. Заводьте.

- Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" - знаете?

- Трохи.

Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором… Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав'гься, гори ворушаться, скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на рiзнi боки, - тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам'ятає… Пiщина серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, - вiн чує, як кидається всесвiтнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставi… пам'ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що замирає.

Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi - луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.

Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:

- Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, - замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.

- Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! - гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.

- Бочко! - скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. - Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.

Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:

- А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… - повернулася вона до попадi.

- Вип'є! - гукнув вiн. - Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! - гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.

- Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, - обiзвалася попадя.

- Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! - I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.

- Добре, добре - заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, - защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу - усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.

Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа - i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.

Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.

Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.

- Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? - сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.

- Ваш гiсть! - одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.

Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", - шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.

Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..

- От люди! - скрикнув вiн зопалу.

- Ой, стережiться голубих очей! - болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…

На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий - знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.

По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.

- Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? - умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.

- Плювати менi на тебе