Читати книгу - "Повiя"

та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! - вiдказала вона.

Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?

VI

Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день - лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi - двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, - хоч блiде воно було в неї, та повне, - тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i - по очах видно - сумувала.

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося - те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло - те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.

- Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.

- Хiба не можна? - спитався вiн.

- Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.

- Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, - мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.

- Ох, життя трикляте! - промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…

Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан - не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.

- Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.

- Дома! - одказала Христя.

- Куди до нього пройти?

- Туди! - указала Христя на дверi.

Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.

- A-a-a! - прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.

- Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христиної спини паничiв голос.

- А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де ви таку видрали в бiса хорошу?

Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

- Це знаєш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.

- А хто, столяр, може? - угадувала Христя.

- Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе! Це - Довбня, панич Маринин!

"Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.

- Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'ї.

- Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є - то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б - та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають - наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє - то наче янголи тi - согласно та гарно.

- I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.

- Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!

Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

- Ви кинули у мене своє