Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

16
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 176
Перейти на сторінку:

         – Чому я маю вийти? – здивувався Микола.

         – Це прохання. Але якщо ви так хочете, то можете залишитись.

         – Я залишаюсь.

         – Ну, я просто хотів розказати дітям про той час, коли Єрусалим стане центром вирішення людського фатуму, і що в той час потрібно робити.

         – Про що це ви?

         Андрій перевів дихання.

         – Все це неправда, коли вам кажуть про ті печаті, які не можна приймати…

         – Ні, ні, ми ще не вивчали Одкровення. Та й що за неправда?

         – Можете вже мені повірити, як паломнику, що подорожує в ім’я Господа з самого дитинства. Знайте, діти, що Бог бажає вам тільки хорошого, і якщо колись настане час, коли не зможете вже прогодуватись і буде вам дуже погано, то тоді з’явиться Спаситель, і взамін на Божий символ на руці чи лобі будете мати вічну благодать. Знаєте, як роблять вам миропомазання священники, коли роблять хрест на лобі? То так і тоді буде. Лише це буде миропомазання від самого Ісуса!

         Микола схопив Андрія за руку, та сказавши дітям: «почекайте, я на одну секунду», спокійно потягнув його за двері. В коридорі він став докоряти:

         – Це що ви робите? Що ви кажете!? Дітей в оману вводите! Ви ж їм кажете знамення Звіра прийняти!

         – Чому ж Звіра? – звільнився з його рук Андрій Прокопович. – Та й хіба їм за те гірше буде?

         – Ці діточки, не дай Боже, ще послухаються ваших слів.

         – Ви боїтесь, що вони потраплять в пекло? Немає пекла. Його створили в Біблії, щоб лякати людей. Земля – пекло. Я це знаю по собі. А як і є вогонь і сірчане озеро, то все воно краще, ніж наше існування. Бо наша реальність найгірша, та існує тільки Рай, і людина потрапить до Раю, якщо має в серці істинну любов, і це не залежить від отих Судів, за які кажуть апостоли. Моя ціль: зробити так, щоб усе людство перевело свою любов до мене.

         – Та хто ж ви такий? – звів брову Микола.

         – Я той, хто підкоряється волі чужих людей. Я не можу змінити цю волю, та й не хочу. Та й що ж роблю я не так? Бог покликав нас не на нечисть, а на освячення. Я всього лиш навчаю дітей істині. Та й ви ж самі знаєте, що діти чистіші в душі за вас.

         – А ви їм своїми словами поганите душу.

         – Ну, побачимо, – сказав Андрій, збираючись повертатись до класу.

         – Але щоб більше ні слова про начертання!

         Вони увійшли до класу. Микола зразу вернувся на своє місце та продовжив розказувати та питати в дітей про Євангелія. Андрій в цей час стовбичив збоку, видно готуючи ще промову на кінець уроку.

         Нарешті, о 13:30 урок завершився. Діти стали збиратись, і Микола на одну хвилину вийшов з класу. Тоді Андрій звернувся до малечі зі спокусливою посмішкою.

         – Якщо поклянетесь Господом, що коли скажуть взяти Божий символ, і ви його приймете, то я кожному з вас куплю по два морозива. Тільки це між нами!

         В очах дітвори заблищали вогники. Вони присягнулися Господом, що приймуть його символ в слушний час. Андрій в той час кудись побіг.

         Вже надворі, коли дітей стали забирати батьки, він вернувся з великим саком, повним морозива. Він підійшов до дітей, дістаючи з саку пачки. Батькам він так все пояснив:

         – В школі вирішили нагородити особливо активних на уроках дітей: котрі постійно відповідають, слухаються. От так виявилось: всі послушні та розумні, – опісля ж додав: – Та й батьки в них добре виховують. А діти дуже добрі. Люблять істину.

         Як же ще могли відреагувати батьки, сповнені лестощами молодика? Вони всміхнулись, подякували, та запитали також в свого чада: «як потрібно казати?», і тоді всі хором йому віддячили. «Чи буде ще такий час, коли мені все людство дякуватиме?», – гордовито думав Андрій, та й пішов собі, навіть не попрощавшись з Миколою.

        

*  *  *

 

         В квартирі на Андрія вже чекала трійця. Іван Родіонович розлігся на канапі, на якій вже звик спати його друг; поблизу, у стіни було ще одне ліжко, на якому хропіла Настасія; Ольга лежала в спальні, слухаючи музику в навушниках.

         Найперше Андрій Прокопович увірвався до Івана, відібрав його телефон, та мовив:

         – Мені потрібні гроші.

         Іван, приголомшений раптовою конфіскацією, зумів лиш попитати таке:

         – Ти що?.. Які блядь гроші?

         – Такі то гроші. Я сьогодні витратив сімсот гривень, і мені потрібно зараз в два рази більше.

         – Що? Ти про що? Звідки я візьму… Півтори тисячі? Я думав, що навпаки від тебе матиму багатства. Ти же володієш землями в Ізраїлі.

         – Вони мені зараз не належать! – вигукнув Андрій. – Та скоро настане час, і ти станеш найбагатшим. Кожен, хто залишається зі мною до кінця, залишиться найбагатшим на землі.

1 ... 77 78 79 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"