Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Поверни мені телефон! – відповів йому Іван. – І якщо зараз хочеш грошей, то проси в Ольги. Вона то заплатить тобі, думаю.

         Андрій кинув йому телефон, та попрямував до спальні, мовивши перед цим до Івана:

         – Якщо вона не дасть, то я труситиму тебе, квартиру. Мені треба гроші прямо зараз.

         Коли Ольга відчула, як чиясь холодна, однак з не меншою ніжністю долоня торкнулась її тіла, то миттю розплющила очі та зняла навушники. Вона посміхнулась Андрію очима.

         – Як урок? – спитала вона, облизуючи губи.

         – Добре. Але зараз мені потрібні гроші.

         – Нащо?

         – Ну… Це дуже важливо для релігійної общини.

         – І невже я так цим переймаюсь?

         – Думаю, що так, – хутко відповів Андрій. Ольга хотіла було щось сказати, та він її перебив: – Півтори тисячі.

         – Гривень?

         – Гривень.

         – Гаразд. Буде тобі півтори тисячі, – задоволено промовила Ольга.

         Андрій вже збирався йти, та вона не зводила з нього очей. «Чекає на поцілунок», – зрозумів він. Все ж, Андрій не став піддаватись цій спокусі, за якою однак вже повелося чимало чоловіків. Її чарівливі очі, тоненькі брови, рівний носик, статурне тіло приваблювали численну сильну стать.

         За мить з кухні почулись лункі плескання. Стривожені Ольга та Іван одразу прибігли туди, та вбачили радісного Андрія. Він спитав:

         – Де третя?

         Настя прийшла зі змученими, косими очима: одне повіко було нижче іншого. Вона ледь стояла на ногах, та про себе лиш вимовляла потворну лайку.

         Андрій тоді сказав, щоб всі вони стали впритул до нього. Опісля він обвив всіх своїми руками, та смикаючи то одного, то другу за одежу, промовляв:

         – Тобі, Ольго, належить у вічному вихорі збиватись о скелі; на тебе, Настасіє, чекає проклятий, вічний, крижаний дощ і тяжкий град та сніг, під яким ти будеш гнити… – трійця стала вириватись з його рук, коли вони вчули ці слова, але Андрій втримував їх своїми дужими руками. – Ти ж, Іване, чимало вже наробив, але вже заслужив і найгіршого: будеш ти в пащі страшного звіра, що вмерз по шию в лід.

         Потім він відпустив їх та промовив під кінець до їхніх переляканих гримас.

         – А я владарюватиму над вами, бо пройшов вже всі земні гріхи й відчув муки за них. Тепер ми з вами будемо квартетом! – він повільно обвів поглядом усіх. – Одначе, і звабниця в нас є, і «довгий» виконувач брудної роботи, а також різноока насильниця… Не вистачає лиш блазня, – він підняв Веліала, котрий перед цим мирно топтався під ногами, – хоча… Веліал підійде.