Читати книгу - "Список Шиндлера"

повірив, що цього дуже знайомого голосу він уже ніколи не чутиме, що кілька секунд його не впізнавав, гадаючи, що це якийсь черговий партієць тягне час. Але Ґарде впізнав промовця з першого слова.

— Мої німецькі товариші! — залунало з приймача. — Я звертаюся до вас нині, по-перше, для того, щоб ви почули мій голос і знали, що я здоровий і неушкоджений, а по-друге, щоб розповісти вам про злочин, безпрецедентний для історії Німеччини.

Звернення закінчилося за чотири хвилини словами про змовників:

— Цього разу ми зведемо з ними рахунки так, як звикли це робити націонал-соціалісти.

Адам Ґарде так уповні й не заразився мріями, які весь вечір плекав Оскар. Адже Гітлер — то не просто людина, він — розгалужена система. Навіть у разі його смерті немає жодних гарантій, що характер тої системи зміниться. До того ж такий феномен, як Гітлер, не може згинути за один вечір, це не в його природі.

Але Оскар протягом тих годин так гарячково вірив у його смерть, що тепер, коли ця віра перетворилася на ілюзію, молодий Ґарде уже втішав директора, який з майже оперним жалем казав:

— Усі наші надії на свободу виявилися марними!

Він налив ще по чарці коньяку, тоді підштовхнув пляшку до інженера і відкрив портсигар:

— Беріть коньяк, беріть цигарки та й ходіть уже подрімайте. Доведеться ще почекати нашої свободи.

В Адама голова йшла обертом і від коньяку, і від новини, і від того, як серед ночі вона змінилася на протилежну, що він тоді не замислився, чому Оскар так дивно сказав: «нашої свободи» — ніби їм обом вона була потрібна однаково, ніби вони обидва — в’язні, змушені просто сидіти й чекати, коли їх звільнять. Але вмостившись на своїх нарах, Ґарде подумав: «Просто дивовижно, як це пан директор отак говорив, немовби легко піддається фантазіям і засмучується. Зазвичай він же такий прагматичний».

Поморська і табори навколо Кракова аж гули від чуток того пізнього літа: подейкували, назріває якесь серйозне переміщення в’язнів. Ці чутки турбували і Оскара на Заблочі, а в Плашуві до Амона дійшла неофіційна інформація, що табори буде розформовано.

Насправді описані вище збори пов’язувалися не з рятуванням Плашува від партизанів, а з тим, що насувається закриття табору. Ґьот викликав Мадріча, Шиндлера й Боша до Плашува і провів оту зустріч лише з тим, щоб надати собі вигляду захисника. Тоді для нього стало пристойним поїхати до Кракова і там зайти до Вільгельма Коппе, нового шефа поліції генерал-губернаторства. Амон сів із другого кінця столу, навпроти Коппе, напустивши на себе суворо-стурбований вигляд і похрускуючи пальцями, немовби хвилюючись через облогу Плашува. Він розповів Коппе те саме, що й Оскару та іншим, — що в таборі виникла партизанська організація, що сіоністи з-за дроту підтримують зв’язки з радикалами Армії Людової та Єврейської бойової організації. Як може собі уявити оберґрупенфюрер, вирахувати такі зв’язки було непросто — повідомлення передавались у контрабандній хлібині. Але в разі перших ознак активної непокори він — Амон Ґьот — як комендант муситиме, напевне, діяти рішуче й радикально. Амон питав: якщо він спочатку стрілятиме, а потім надсилатиме доповідь до Оранієнбурґа, чи шановний оберґрупенфюрер Коппе буде на його боці?

Немає проблеми, сказав Коппе. Він теж не підтримував бюрократів. У минулі роки він командував парком машин-душогубок, якими унтерменшів возили за місто і які на повному ходу подавали вихлопний газ усередину замкненого кузова з людьми. Це також були дії неофіційні, які не підлягали чіткому документуванню.

— Звичайно, ви можете діяти на свій розсуд, — сказав він Амонові. — Я вас підтримаю.

Оскар відчував на тих зборах, що Амон не через партизанів переймається. Якби Шиндлерові було відомо, що йде до ліквідації Плашува, він би розкусив зміст Амонової вистави. Адже Ґьот хвилювався щодо Вілека Хіловича, свого єврейського шефа табірної поліції. Амон часто вдавався до послуг Хіловича як агента на чорному ринку. Хілович знав Краків. Він знав, де можна продати борошно, рис, масло, які комендант брав із запасів табору. Він знав, яким посередникам можуть бути цікаві вироби ювелірної майстерні, де замовлення виконували такі в’язні, як Вулкан. Амон хвилювався щодо всіх спільників Хіловича: його дружини пані Марисі Хілович, яка мала відповідні привілеї; Мєтека Фінкельштейна, який працював з ним; сестри Хіловича пані Фербер і пана Фербера. Якщо можна говорити про аристократію Плашува — то це були Хіловичі. Вони мали владу над в’язнями, але їхнє знання було палицею з двома кінцями: про Амона вони знали не менше, ніж про яку-небудь жалюгідну швачку на фабриці Мадріча. Тож коли з закриттям Плашува вони перейдуть до іншого табору, розумів Амон, то спробують приторгувати своїм знанням про його оборудки, щойно їхні справи будуть кепські. Чи, що ймовірніше, коли захочуть їсти.

Звичайно, хвилювався й Хілович, і Амон відчував, що того мучать сумніви, чи випустять його з Плашува живим. І Амон вирішив скористатися з цієї стурбованості свого поліцая. Він викликав Совінського, найманця СС, завербованого в чехословацьких Верхніх Татрах, до свого кабінету і домовився з ним. Совінський мав підійти до Хіловича і буцімто запропонувати йому план утечі. Амон не сумнівався, що Хілович охоче піде на такі перемовини.

Совінський пішов і зробив усе як слід. Він сказав Хіловичу, що може витягти всю його родину з табору однією з великих парових машин. У дров’яну топку там можна і десяток людей посадити, якщо машина їхатиме на бензині.

Хіловича така пропозиція зацікавила. Совінський, звичайно, передасть повідомлення своїм товаришам з того боку, вони нададуть машину. Совінський усіх посадить туди у призначеному місці в призначений час. Хілович відплатить діамантами. Але, сказав Хілович, хай Совінський дасть йому зброю як запоруку взаємної довіри.

Совінський доповів про ці переговори комендантові, й Амон дав Совінському пістолет 38 калібру зі спиляним пробійником. Совінський передав цю зброю Хіловичу, який, звичайно, не мав потреби і змоги його перевіряти. Зате Амон потім міг поклястися і Коппе, і начальству з Оранієнбурґа, що виявив у в’язня зброю.

Була неділя середини серпня, коли Совінський зустрівся з Хіловичами в сараї з будматеріалами і сховав їх у машині. Тоді він поїхав Єрусалимською до воріт. Там він мав відбути звичайні формальності, тоді можна було виводити машину з території. У порожній топці серця п’ятьох утікачів калатали в шаленій надії ніколи вже не побачити Ґьота.

Біля брами, однак, стояли Ґьот, Амтор і Гуяр, а також українець Іван Шаруєв. Вони почали ліниво обшукувати машину. Усміхнені панове есесівці, важко тупаючи, лазили кузовом, залишаючи топку наостанок. Вони вдали, ніби дуже