Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

А Рутенія вже не бачила нічого: були лише вона, музика, і дерево. Дерево замість вогню. Дерево-вогонь. Вогняне дерево. Дерево, що горить! Палає! Горять гілки, стовбур, язики полум’я лижуть небо! Там — там-там — там-там…

І Рутенія побачила, як Священне Дерево запалало! Загорілося, мов суха ватра!

Дзвінка злякано відсахнулась і відбігла ще далі. Її опалило.

Данко ж лишився на місці. Він лише усміхався.

А дерево горіло, й полум'яні списи летіли в небо, віддаючи йому чужі чари, лихі чари…

Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там…

Густий дим піднявся вгору. Чорний. Чадний.

Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там…

З кожним колом дим світлішав… І врешті зник.

І Рутенія впала на землю. Покотилася до самого стовбура. А на груди їй впала гілка. Вона притисла її лівою рукою.

Підійшов Данко й уклав їй у праву руку шаблю:

— Двобій не завершено, доки не настав світанок!

Рутенія важко підвелася. Шабля мертвим тягарем лежала у її знесиленій руці — вона скоріше спиралася на неї, ніж несла.

Двобій має тривати! А сил вже нема…

Рутенія сягнула рукою за пояс і намацала там Полозів Камінь. Рутенія рідко ним користувалася, знала: скільки сил їй додасться, стільки відніметься у Гориня…

Відьма стисла камінь — і все її тіло судомно здригнулося. Сила полилась у неї, мов вода в порожній глечик.

Озирнулася. Міцніше стисла шаблю й почала обхід. Вслухалась у кожен звук, вдивлялась у світло круг дерева й морок навколо… Тиша, яку розбавляє лише потріскування ватр… Занадто тихо…

Жахний рев пролунав над галявиною. Подув вітер. Затріпотіло листя на дереві. Зашумів гай. Яскравіше запалало полум'я. Піднеслися вгору його язики.

Новий порив вітру, від якого Рутенія ледве втрималась на ногах, загасив ватри. Запала темрява.

Лише коло, окреслене Рутенією, ледь жевріло.

Вдруге ревіння почулося майже поруч. Разом із важкими кроками.

Вітер ущух. Знову тиша.

Відьма відчула: поруч хтось є. Сильний, бездумний, не по-людськи жорстокий, байдужий до всього, крім власного голоду.

Щось шерхнуло зліва, і Рутенія відскочила за стовбур дерева. Страх скував усе тіло. Боялася навіть вдихнути холодного повітря. Стукіт власного серця видався барабанним боєм.

«Я не можу боятися. Я мушу бути хоробра. Це всього лише двобій із сільською відьмою! — повторювала вона собі. — Я не можу боятися!»

«Тільки дурень не боїться, — сказав їй якось Гопак. — Всі ж розумні люди бояться. Зазирнути у вічі власному страхові, пустити його в себе, визнати його частиною себе і здобути від нього ще більше сили — ось це і є сміливість.»

Рутенія виступила з-за дерева й рушила у пітьму. Тенета страху розірвалися. У тьмяному світлі вона побачила людські обриси.

Рутенія розмахнулася. Людина розмахнулася теж. Рутенія нанесла удар згори — він прийшовся на порожнє місце.

Людина так само стояла перед нею.

Рутенія знову рубонула — шабля свиснула в темряві, не завдавши шкоди супернику.

«Це тінь! Мара,» — майнула думка.

Та щойно вона так подумала, як ворог розмахнувся. Рутенія відчула справжнісінький свист і потік повітря, що струмував до її шиї. Відсахнулась назад, і шабля пройшла повз неї.

«Хоч і мара, але небезпечна! — подумала вона, ухиляючись від удару в живіт. — Скільки ж це триватиме? — підскочила вона, уникаючи удару по ногах. — До ранку я таким робом не протримаюсь!» — мало не крикнула, коли шабля пройшла небезпечно близько від серця.

Рутенія уникала ударів, відступала і ухилялась, і все намагалася зрозуміти, з ким має справу. Постать людська. Рухи вправні. Радше жіночі, ніж чоловічі. На Дзвінку не схоже — та рухалась інакше. Та й билася вона б не так. Ненависно і пристрасно. Сліпо. Ця ж наносила удари стримано і точно.

«Битися — це не просто махати кулаками й шаблями. Битва — це гра за правилами. Битва досвідчених — це розмова двох мудреців. Кожен