Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

рух — це буква, кожен прийом — слово, кожна комбінація прийомів — речення. Бій — це текст. Розмова. Було в тебе таке, що ти вгадувала наступне слово співрозмовника, чи навіть ціле речення?» — спитав її Гопак.

Рухаючись круг дерева, Рутенія помітила, що чим ближче вони до його стовбура, тим чіткішою стає постать, тим виразніші стають її риси. Щось невловимо знайоме простежувалося в цих рисах, у цих рухах.

Ближче… і чіткіше…

Ще ближче…

Ще крок…

І ось, під кроною дерева, Рутенія побачила свого суперника. Той розмахнувся, хотів було вдарити згори. Шабля заплуталася у вітті дерева. Цієї миті Рутенія зробила крок вперед.

Зустрівшись із ним поглядом, Рутенія кинула свою шаблю і опустилась на одне коліно. Той злякано відсахнувся, і вирвавши нарешті шаблю з віття, завмер.

— Чого ж ти чекаєш? — спитала відьма.

Постать позадкувала й розчинилася в темряві.

«Ні-і-і!» — пролунало вдалині.

І знову запанувала тиша. І запалала ватра.

— Чому ти припинила спротив? — спитав її Данко.

— Я побачила… себе. А з собою… боротися безглуздо. Як і боротися… з власним страхом…

Рутенія, перепочивши, продовжила обхід. Ніч дихала прохолодою, свіжістю і простором. Волохаті зорі, здавалося, висіли просто над головою. Лиш протягни руку й збери їх… Рутенія на хвильку завмерла, насолоджуючись світлом, і раптом почула неподалік стогін.

Прислухалася. Стогін повторився.

— Допоможи, Рутеніє! — почула вона.

— Хто це? — спитала вона у темряви.

— Та це я… Золота… Допоможи… — донеслося до неї звідти.

— Що сталося? — спитала вона.

— Мене поранили… Це Дзвінка…

Відьмине серце шалено забилося. Це або справді Золота, або знову якась мана. Якщо друге, треба мовчати і стояти на місці. Якщо перше, бігти на допомогу!..

Стогін повторився. Відьма вже було підняла ногу, щоб переступити коло, та зупинилася. Був же Данко.

— Данко, там може бути Золота! Йому треба допомогти! — крикнула вона.

— Двобій не завершено. А я втручатися не можу.

— Але він може померти!

— Двобій не завершено, — відповів мольфар.

— Та щоб вас із вашими правилами! — сіла на землю Рутенія. — Золото!

— Я тут… Я помираю… Кров ллється. Не можу… зупинити…

Вона схопилася і вдруге занесла ногу над межею… і в пам’яті спалахнули чари, якими зв’язав їх усіх Золота в Суронжі. Якби там був Золота, й був у небезпеці, вона б відчула! І так само відчули б Віт, Бось…

— Йди до мене! — крикнула вона.

— Не можу… Сил нема…

— Треба, Золото, треба! Мене не пускає дерево! Повзи…

Невдовзі почувся шурхіт — і вона побачила, як чіпляючись руками за землю, до неї повзе Золота. Долаючи трем, вона чекала. А він повз, лишаючи по собі кривавий слід. Ось він уже зовсім близько… Ще зусилля — і він у колі. Руки ослабли, і він завмер.

Рутенія обережно наблизилась. Він ворухнувся. Вона схопила його за плечі і потягла до дерева. Обперла об стовбур.

Це був він! Його очі, його обличчя, його руки. Він дивився на неї, вона на нього…

Повільно завела вона руку за спину, вийняла з-за неї шаблю…

Руки його піднялися, ніби захищаючись…

«А раптом це він!»

Шаблю вже не спинити. Вона яструбом летіла донизу…

— Як ти здогадалася, що це не Золота? — спитав її мольфар.

— Минуле підказало…

Отямившись, вона роззирнулась. Знову зорі. Знову тиша. Знову хрускіт ватри. Глянула на небо — світлішає!

«Двобій триває!» — сказала вона собі.

Позаду почувся вереск. Рутенія повернулась обличчям до небезпеки й побачила Дзвінку. Та бігла з шаблею у руках.

Залізо зітнулося. Погляди зустрілися. М'язи напружились. Увага загострилася.

І закружляв металевий вихор.