Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Право на надію (від Ігоря)

Страх був нічим у порівнянні з тим болем, який прийшов опісля. Спочатку почало крутити всі суглоби. Не сильне, але нав’язливе відчуття болю. Воно не заважало рухатися, та про нього неможливо було забути ані на мить. Не знаю точно, скільки часу я пробув у гаражі, за відчуттями – не менше години. Не так уже й легко виявилося знайти двері, що вели звідти у дім. В’їздні Яна закрила ззовні. Та ще й біль не давав тверезо мислити. 

Коли нарешті я ввалився у коридор свого дому, ввімкнув світло і глянув на себе в дзеркало, мій мозок закоротило від нової, ще сильнішої хвилі. Тепер боліли всі кістки. Всі. Я й не підозрював раніше, що кістки можуть боліти. Кожна з них пульсувала болем, ще більш сильним і гострим, аніж той, що був у суглобах. Але в дзеркалі я бачив того ж себе, тільки кола під очима були на півобличчя. 

Кожен рух наче акт самокатування. Зробив крок – в очах потемніло від болю. Сперся рукою об стіну – відчуття, наче в цій руці кістки роздробилися на маленькі гострі шматочки, які повпиналися у м’язи. Зрештою я впав на підлогу й нерухомо закляк. Здавалося, якщо полежати так трохи, то біль поступово послабиться, може, й зовсім зникне. 

І він справді зник. Біль у кістках зник без сліду. Секунд двадцять я знову почувався здоровим. Устиг підвестися й дійти до дивана у вітальні. Встиг збагнути, що обидва мої телефони залишилися в машині. Подумав, що треба увімкнути ноутбук і написати комусь, щоб викликав «швидку», але цього вже не встиг. Новий біль – м’язовий, звалив мене на диван. Це було ще більш нестерпно, ніж два попередніх види болю. В мене з очей покотилися сльози, я відчував, що вони неприродно гарячі. Так, мабуть, у мене піднялася температура, до болю додалася ще й лихоманка. Мене трясло так, що цокотіли зуби, і м’язи від цього боліли ще дужче. І я нічого не міг із цим удіяти. 

А потім я знову побачив її. Мою єдину любов, найбільше в житті везіння і найкошмарніше прокляття. Вона стояла переді мною зі своїм розпущеним вогняним волоссям, припорошеним сніжинками. Прекрасна, але чужа. Я спробував трохи підвестися. Це мені вдалося на диво легко. В її присутності біль став менш відчутним. Він перетворився просто на якесь фонове відчуття, на яке можна було й не зважати. 

Я простягнув до неї руку, наче вона була святою, що могла б зцілити мене. Вона посміхнулася. Це була недобра посмішка. З нею Яна мала жорстокий вигляд. Свята, до якої я тягнувся, раптом перекинулася безсердечною відьмою. Але вона взяла мене за руку. Це був холодний, просто-таки крижаний доторк. І замість того, щоб звільнити мене від болю, вона нагородила мене новим. Моя шкіра почала пекти так, наче її облили гарячим маслом або рідким вогнем. Від руки цей новий біль швидко розтікся усім тілом. І от мені вже здавалося, що я весь палаю. Але я бачив свої руки – шкіра на них навіть не почервоніла. 

А потім усі види болю, які я відчував один за одним, атакували мене разом. Я не одразу зрозумів, що кричу. Це був наче чийсь чужий приглушений крик. Знову потемніло в очах. А потім я відключився. 

До тями прийшов на заправці, точніше, на місці, де колись була моя заправка. Та сама, на яку мені не вдавалося отримати дозвіл до зустрічі з Яною. Тепер вона була просто купою почорнілих уламків, що тліли на брудному снігу. Я дивився й не міг повірити у це, не міг усвідомити. Вже світало, сніг більше не падав, тому все було видно достатньо чітко. Згарище було реальним, але відчуття нереальності не покидало мене. 

Яна тримала мою праву руку. Це було неболяче. З полегшенням я зрозумів, що в мене більше нічого не болить. І це здалося важливішим, ніж підірвана заправка. Я подивився на Яну. На її обличчі була все та ж відьомська посмішка. Вона не сказала мені ані слова. А за її спиною збирався дедалі більший натовп. Химерний строкатий натовп циган. Вони всі втупилися в мене своїми страшними чорними очима. Суцільно чорними, без райдужок і зіниць. Один із них, у зеленій сорочці, підійшов до неї. Вона відпустила мою руку й обняла його. Він щось сказав їй, я не розібрав слів. І вона пішла за ним до циганського натовпу. 

 

Яна… Чи побачу я тебе ще? Чи прийдеш ти в таке місце, щоб навідати мене? Аби хоч позловтішатися з того, що я тут. Тепер я знаю, наскільки добре ти спланувала свою помсту. Якоїсь миті мені здалося, що ти хочеш убити мене, але ні, в тебе були більш жорстокі наміри. Та за що постраждали всі ті люди, які були на заправках? Ти підірвала їх чотири… Цілих чотири. І на кожній були люди. Чи це була не ти, а той циган? Хто він такий? Син Антоса, якого засудили замість мене? Здається, в нього були сини. Хоча я мало цікавився його родиною. 

Яна… Яна… Так, мені дорога в саме пекло. Але ти не знаєш, що це пекло у мені. Мої демони сильніші за всіх міфічних. Коли я був підлітком, зовсім не міг контролювати їх. Я забивав до напівсмерті будь-кого, хто чимось порушував мою рівновагу. І далеко не завжди ставало відомо, що то був я. Навіть якщо якийсь недобитий шмаркач плакався удома, переконливість моєї матері й батькових грошей залагоджували такі справи. У школі я мав чудову репутацію – милий хлопчик, який добре навчається. Батьки протягом багатьох років у щасливому шлюбі. Бабуся – шанований у місті педіатр. Зразкова добропорядна родина. 

Своїх жертв я підстерігав винятково у темний час доби. Найкраще було восени й узимку – так рано сутеніє. Я знав, де, кого й коли можна застати наодинці. В мене була карнавальна маска Дракули – вдягав її щоразу. Не лише для того, щоб мене не впізнали, а й тому, що мені подобалося вважати себе всемогутнім вампіром. Щоправда, під час бійки вона іноді спадала. Хтось сказав, що в мене гаріпотерський вигляд? Усе, ввечері Дракула пустить йому кров. Не дуже, тільки щоб пояснити – на кожну силу знаходиться ще більша. Тепер і на мене знайшлася. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍