Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 24: Пустка

Габріель ступив за ворота, і світ навколо наче змінився. Туман, що раніше здавалося лише маревом, тепер обіймав його з усіх боків, ніби холодні пальці минулого намагалися стримати його, не впускаючи далі. Але він уже зробив свій вибір. Йти назад було б безглуздо.

Усадьба височіла перед ним, змучена роками, її кам'яний фасад тріснув і поріс мохом, мов рани, що ніколи не загояться. Але найбільше тривожило не це. Габріель зупинився, прислухаючись.

Зсередини будівлі долинало шепотіння. Не людське, не природне — воно було багатоголосе, мов саме місце шепотіло крізь зруйновані стіни, і кожне слово було позбавлене сенсу, але пронизане якоюсь чужою, незбагненною волею. І поміж цим шепотом — виття. Довге, низьке, схоже на звук вітру у вузьких коридорах, але водночас у ньому чулося щось живе, щось, що чекало.

Габріель глибоко вдихнув і рушив до входу. Двері, колись масивні й міцні, тепер були вицвілі, деревина тріснула і прогнила. Він простягнув руку і торкнувся дверної ручки — холодної, наче її ніхто не чіпав століттями. Двері скрипнули, відкриваючись у темряву.

Усередині було тихо. Тільки звук його власного дихання та віддалене, майже невиразне шепотіння, що здавалося ближчим, ніж здавалося зовні. Інтер'єр будівлі був пошарпаний, але величний у своїй загибелі. Висока стеля з облупленою ліпниною, колись розкішні панелі стін, тепер вкриті пилом і темними розводами плісняви. Над головою висів масивний канделябр, його свічники похилилися, а ланцюги скрипіли, розгойдувані невидимими потоками повітря.

Запах вогкості і плісняви проникав у легені, густий і майже задушливий. Він змішувався із солодким відлунням колишніх парфумів, що, здавалося, досі блукали у повітрі, залишки давно зниклих гостей.

Під ногами потріскувала дерев'яна підлога, покрита тонким шаром вологи, ніби будівля всотувала у себе всі сліди часу. Сходи, що вели нагору, були широкі, але їхні краї стерлися від років — тут колись ходили багато людей. Тепер же вони здавалися пасткою, що могла провалитися під необережним кроком.

Габріель вдивлявся у напівтемряву коридорів, що розходилися у різні боки. Йому здавалося, що щось рухається у затінках, хоч він і не міг цього бачити. Вітер, що невідомо звідки брався у закритій будівлі, ковзав стінами, граючи зі старими портьєрами, мов тіло, що ще не відпустило спогади.

Він пройшов далі. Його пальці торкнулися поручнів сходів, і він відчув холод каменю, вологого від часу. Йому здавалося, що тут усе пам'ятало. Що кожен кут, кожна стіна не просто зберігала історію — вона хотіла її розповісти.

І шепіт став голоснішим. Він уже не лунав здалеку. Він був тут. З ним.

Шепіт раптово став чіткішим. Здавалося, голоси більше не розчинялися в темряві, не губилися між стінами, а об'єдналися в один, немов саме місце заговорило до нього. І ці слова линули в повітрі, переплітаючись ритмічними рядками, що звучали ніби стародавній вірш:

"В цьому домі — забуті тіні,
Душі крові твоєї рідні.
Скуті тут, між смертю й снами,
Свободи прагнуть крізь темні брами.

Ти один — останній ключ,
Скрижаль для втрачених, вирваних душ.
Якщо чуєш наш шепіт знову —
Готуйся змінити чужу основу."

Габріель зупинився, на мить вдивляючись у напівтемний коридор, що відкривався перед ним. Слова дзвеніли в його голові, і він відчув, як щось холодне пробігло його хребтом. Не страх. Скоріше, передчуття чогось, що вже давно наближалося.

І тут він мимоволі згадав слова Сапфіра. Той колись сказав, що якщо він чує  ці вірші, то їм триндець. Від цієї згадки у Габріеля смикнувся кутик губ, і на його обличчі з'явилася легка, ледь помітна усмішка. Маленький хлопчик завжди вмів розрядити атмосферу, навіть у найтемніші моменти.

Але Сапфіра тут не було. Був тільки він і цей будинок, що дихав минулим.

Габріель ступив далі, повільно піднімаючись сходами. Деревина під його ногами скрипіла, і кожен звук розчинявся у глибокій тиші, ніби будинок сам прислухався до його кроків. Він не знав, що його чекає нагорі, але з кожним кроком його свідомість усе більше заглиблювалася в думки про ці душі. Кого саме він тут знайде? І чи знайде взагалі когось живого?

Коли він дістався до верхнього поверху, перед ним відкрився довгий коридор. Він тягнувся далеко вперед, немов не мав кінця, і був устелений старим червоним килимом, що давно втратив свою розкішність, вкрившись пилом і плямами часу. Уздовж стін, обтягнутих темними шпалерами з колись витонченим узором, висіли старі портрети. Їхні змарнілі обличчя, ніби вибілені тінню, дивилися на нього порожніми очима.

Габріель відчув, що цей коридор не просто простір між кімнатами. Він був шляхом, що вів його до відповідей. А може, й до чогось гіршого.

Габріель зупинився перед одними з дверей, старими, важкими, з темного дерева, обрамленими тріщинами, що мовби проросли крізь них, немов коріння забутих історій. Відчуття, що за ними хтось є, було ледь вловимим, але воно не зникало.

Він нахилився ближче, торкнувся долонею холодного дерева й прислухався. Шепіт, що лунав крізь стіни будинку, тепер здавався далеким, розмитим. Слова розчинялися у просторі, тьмяні та безглузді. Але якщо всі ці голоси говорили про душі... Якщо та жінка в лісі сказала, що тут ув'язнені ті, хто був йому важливий...

Він стояв, затамувавши подих, але нічого не почув. Лише мертву тишу, що густо обволікала простір, стискаючи серце важким очікуванням.

Вже збираючись іти далі, він зробив крок назад, коли раптом...

Тонкий, ослаблений, майже незримий голос прорізав мовчання.

Голос Меліси.

Він одразу впізнав його. Лагідний, ніжний, та водночас сповнений тієї особливої меланхолії, що завжди звучала в її словах. Але вона не зверталася до нього. Вона не благала про допомогу, не кликала, не питала, що він тут робить. Вона просто... читала.

Той самий вірш.

"В цьому домі — забуті тіні,
Душі крові твоєї рідні.
Скуті тут, між смертю й снами,
Свободи прагнуть крізь темні брами..."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍