Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель стиснув пальці в кулак. Його серце глухо гупало у грудях, віддаючись у скронях важким ритмом. Це був не просто збіг. Це не могла бути гра уяви чи відголоски минулого.

Меліса... Вона була тут.

Але що це означало? Що з нею сталося? І чому її голос звучав так, ніби вона читала не для нього, а для когось іншого?

Його рука повільно потягнулася до дверної ручки. Холодний метал обпік долоню, ніби двері не хотіли, щоб він увійшов.

Але він не міг стояти осторонь.

Двері зі скрипом відчинилися, випускаючи у коридор затхле повітря, просочене вогкістю та пилом. Габріель ступив усередину, вдихаючи важкий запах деревини, що повільно гнила під вагою років.

Кімната була порожньою.

Жодних слідів життя. Жодних рухів у темряві, жодної фігури, що могла б належати Мелісі. Але її голос усе ще лунав.

Тихий, майже безтілесний, він, здавалось, просочувався крізь стіни, переплітався з повітрям, тремтів у самому просторі. Габріель відчував його всюди, але не міг визначити джерело.

"В цьому домі — забуті тіні,
Душі крові твоєї рідні..."

Голос Меліси линув, ніби його шепотіло саме місце, ніби стіни усмоктали її слова давним-давно і тепер випускали їх повільно, як зітхання забутої душі.

Габріель обвів поглядом кімнату.

Висока стеля з облупленою штукатуркою, що звисала клаптями, оголюючи старе дерево. Дерев'яна підлога потріскана, на її поверхні — тонкий шар пилу, у якому не було жодних слідів. Жодної присутності.

Уздовж стін розташовувалися старі, напівзотлілі книжкові полиці, тепер порожні, позбавлені знань, що колись наповнювали ці кімнати змістом. Лише де-не-де валялися розкриті книги, їхні сторінки зіжмакані, наче хтось розгублено гортав їх, перш ніж покинути це місце назавжди.

Старе вікно, закрите важкими пилюжними шторами, ледь пропускало світло, роблячи простір застиглим у сутінках.

Але найстрашніше було те, що голос Меліси... він не переривався.

Він усе ще лунав. Без змін. Без емоцій. Без пауз.

Габріель напружився.

Щось було не так.

Якщо вона була тут — де вона?

І якщо її тут не було — то хто тоді говорив її голосом?

"Ти один — останній ключ,
Скрижаль для втрачених, вирваних душ..."

Раптом голос змінився. Слова обірвалися на півслові.

І настала тиша.

Габріель відчув, як щось змінилося в повітрі.

Будинок більше не шепотів.

Він... слухав.

Габріель застиг.

Голос Меліси більше не звучав примарним шепотом, не розчинявся в просторі, не був тією піснею, що линяла крізь стіни. Тепер він був справжнім. Живим.

— Габріелю... це ти?

Його серце глухо вдарилося об ребра. Він роззирнувся, вдивляючись у порожнечу кімнати, але нікого не бачив.

— Якщо це ти... то як це взагалі можливо? — її голос тремтів, у ньому чулося щось схоже на збентеження, на розгубленість, і, можливо, навіть... страх. — Я чую тебе, але не бачу!

Він стиснув щелепи.

Щось у цьому було неправильним.

Він стояв тут, у цій кімнаті. Він відчував її запах, бачив усі деталі, торкався холодних дерев'яних полиць. А Меліса... Вона також тут? Чи ні?

Він не знав, що відповісти. Його свідомість металася між бажанням кинутися вперед, шукати її, запитати, що сталося... і тим, що підказував йому інстинкт — не відповідати. Не робити зайвих рухів.

Будинок був надто тихим. Надто уважним.

— Будь ласка, скажи хоча б слово! — її голос лунав вже майже благально, у ньому відчувалося щось справжнє, щось рідне, щось, що змушувало груди стискатися від старого болю.

Але Габріель все ще мовчав.

Чи це справді вона? Чи це ще одна ілюзія, створена цим проклятим місцем?

Та якщо це дійсно Меліса, а він не відповість... що буде тоді?

Габріель відчував, як щось холодне повільно пробиралося під його шкіру, змушуючи кожен м'яз напружитися. Йому все це здавалося неправильним. Неможливим.

Меліса була мертва.

Або... вона була тут, але не так, як він собі уявляв.

Він ще раз обвів поглядом кімнату, проте ніде не було жодної ознаки її присутності. Тільки порожнеча, важке повітря та запах плісняви, що, здається, заповнив його легені.

Щось тут було брехнею.

— Габріелю! — її голос знову залунав у просторі, і цього разу в ньому було більше відчаю. — Скажи хоч щось!

Він стиснув зуби й рішуче розвернувся.

Ні.

Він не дозволить цьому місцю грати з ним.

Його кроки стали швидшими, майже поспішними, коли він рушив до виходу. Пил здіймався під ногами, його відлуння розбивалося об стіни.

— Габріелю, будь ласка! — її голос став голоснішим. Відчайдушнішим.

Він уже майже вийшов, коли почув перший крик.

— НЕ ЙДИ!

Від різкості звуку в нього здригнулися плечі, але він не зупинився.

— ПРОШУ ТЕБЕ! НЕ ПОКИДАЙ МЕНЕ!

Її голос, що раніше був таким ніжним і тихим, тепер перетворився на майже несамовитий лемент. Він рвав простір, відбивався від стін, дзвенів у голові.

Габріель не оглядався.

Його пальці стиснули дверну раму, і він одним рухом вийшов у коридор.

В ту ж мить голос Меліси затих.

Так різко, що тиша, яка настала після цього, здавалася ще більш гнітючою, ніж її крики.

Габріель зупинився.

Він більше не чув нічого. Ні голосів. Ні шепоту. Ні навіть того, як вітер хитав старі портрети на стінах.

І ця тиша лякала його значно більше, ніж будь-який звук у цьому проклятому місці.

Габріель біг сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок одразу, не думаючи більше ні про голоси, ні про цей проклятий будинок. Усі його інстинкти кричали: геть звідси!. Він більше не хотів розбиратися, що тут реальне, а що ні. Він просто хотів вибратися.

Коли він дістався вестибюля, його серце гупало в грудях, мов удар молота. Вхідні двері були зовсім поруч. Лише кілька кроків — і він знову буде в холодному лісі.