Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Як спалося? – запитав Найджел, коли вона сіла поруч.

–Добре, а тобі?

–Мені теж. Ну, що? Готова до пригод?

–Ще й як.

Вони прогулювалися берегом, взявшись за руки. Навколо них вилися рослини, розпускались квіти. Найджел хотів дивувати Джилану, хотів розповісти їй те, про що вона не чула, хотів прочитати вірш, або розповісти історію, хотів змушувати її сміятися. Вони зупинилися. Праворуч від них була річка, ліворуч мокрий пісок, але навколо продовжувало з'являтися цвітіння. Над їхніми головами зацвіла, розпускаючись омела, Найджел завмер. Вперше і востаннє він цілувався з дівчиною, коли йому було тринадцять років, це була його сусідка. На мить він забув, як дихати. Найджел хотів поцілувати Джилану, притиснути до себе, але раптом це не взаємно? Час плинув. Хлопець витріщався на своє взуття. Коли він підняв очі, побачив, що Джилана дивиться на обрій, а омела над ними засохла й обсипалася. Ось і все.

Він помітив Джима, що сидів на камені на протилежному боці берега. Усі знали, чому він сумує, хоча Найджел не міг позбутися відчуття, що він щось приховує. Есме стояла, увійшовши у воду по коліна, і про щось розмірковувала. Іноді вона дивилася на них із Джиланою, і здавалося, що вона дедалі частіше замислюється, що десь там існує її половина. Було б чудово, якби й вона знайшла свою, якомога швидше. Калерія повернулася з двома тушками диких качок. За її спиною був сагайдак стріл і лук.

–Знову м'ясо на багатті. – бурмотів Найджел. – Господи, ну чому в цю глушину не доставляють піцу?

Джилана тихо засміялася.

Ближче до дев'ятої вони попрямували до вод, слідуючи за складеною Г'ю картою. До місця призначення було півтора дня пішки. Найджел би запропонував проїхати, якби в зачарованих лісах було можливо пересуватися людським транспортом.

–Я втомилася.–простогнала Есме.

Найджел і Джилана переглянулися, піднявши брови.  Вони всі втомилися, але Есме говорила це разів п'ять за годину. Вони зробили чотири зупинки, щоб через декілька годин прийти в місце, вказане Г'ю. Виринувши, Селія похитала головою.

–А щоб тебе підняло й гепнуло!– розсердився Пітер.

Друзі рушили у дорогу, прохолодний вітер забирав дихання і куйовдив волосся. Йшли вони мовчки, кожен поринув у власні думки, відчуття безнадії та виснаження не полишали їхні серця.

–Я стомилась. Годі. Давайте перепочинемо.– сівши на пеньок, зітхнула Есме.

–Дорогенька, я можу понести тебе на руках, якщо це допоможе, однак ми не можемо спинятись. Ми маємо знайти Святі води.– повідомив Джим, підійшовши ближче.

–Згоден із Земським, не час для привалу.– кивнув Пітер.

–Та годі, ми всі стомились, вже й стемніло. Перепочинемо, а вдосвіта рушимо в путь.– погодилась із Есме Калерія.

–Сжоже сьогодні ми не знайдемо Святі води.– зітхнув Найджел.

–Не хочу засмучувати, хлопче, та схоже ми їх ніколи не знайдемо.

–Пітере!– розсердилась Калерія.

–Що? Невже тільки я про це думаю? Це легенда, я взагалі не певен, що таке місце існує.

–Годі. – спинив його Джим.– Ми всі зневірились, та втрачати надію зараз надто ризиковано. Містифікатор на волі, Ельга від нас відвернулась. Схоже ця легенда наш єдиний шанс. Твоя сестра має рацію, перепочиньмо.

Розбивши табір на великій галявині, в оточенні високої трави та квітів, всі почимчикували спати, домовившись, що вранці на свіжу голову обговорять план дій.

Найджел прокинувся першим, не розуміючи звідки чітко чув хлюпання води і крик чайок. Бриз дув йому в обличчя і, потерши заспані очі, він встав. Не повіривши в те, що бачить, він озирнувся. Всі друзі саме прокидались, так само як і він, розгублено озираючись. Табір, який був розведений на галявині, зараз розташовувався на березі річки. З усіх боків річку оточили гострі, немов зуби скелі. Найджел придивився, виявивши ледь помітні залишки морозу на деревах, неозброєним оком їх не побачити, але хлопець уже встиг вивчити рослини, тому для нього ці сліди були явними. Помітивши відблиск на піску, він підійшов розглянути ближче. Це був іній. Звідки на літньому пляжі біля річки іній? Мабуть, Ельга перенесла їх. Але навіщо їй їм допомагати? Найджел озирнувся. Самої Ельги і слід прохолов. Втім, ранок на річці був чудовим. Свіже повітря, хлюпання річки, чайки, що пролітали повз і своїм криком зустрічали новий день. Найджел чув, як усі навколо ставлять одне одному запитання про те, як вони могли сюди потрапити. Ніхто не висловив здогадки про Ельгу. І він вирішив промовчати, підійшовши до річки ближче. Вода в ній була прозорою, варто було йому підібратися до неї, як Селія стрибнула у воду і пішла на дно.

– Селіє! – крикнув він.

– Сюди! – виринула вона. – Пірнайте на дно.

Знизавши плечима, вони почали заходити у річку, пірнаючи вниз. Ранкова вода була прохолодною, однак, що ближче вони підпливали до дна, то вищою була температура. Коли всі опустилися, вода зашипіла, бульбашки піднялися догори. Дно річки зробило перекид і на секунду їх усіх підкинуло до поверхні, а потім знову на дно. Після ще трьох таких перекидів, Найджел остаточно втратив усе повітря з легень і наковтався води. Потім Селія махнула, що їм пора на поверхню. Друзі вибралися на берег і жахнулися. На дворі стояла ніч. Зірки опромінювали небо, пісок був геть холодним. Найджела било тремтіння. Весь одяг промок, струмочки води стікали з чубчика йому на обличчя, і він тремтів сильніше. Вода замерехтіла, вона світилася так, ніби на дні сотні синьо–зелених лампочок. Це було красиво, а з урахуванням глухої ночі, яку опромінював молодий місяць, це було ще й до біса страшно. Раптово вода забурлила. Хлопець інстинктивно відійшов від берега на безпечну відстань. З–під поверхні вируючої води показалася гостра піка, і в міру наближення піка перетворилася на діадему на голові дівчини, що пливе, з блакитною шкірою і зябрами на шиї. Селія пояснила, що це водяна німфа, сестра води.