Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Джемі раптом широко усміхнувся:

— Ходім обідати до нас, Волтере,— сказав він.— Ми були б раді тебе пригостити.

Обличчя Волтера прояснішало, а там потемнішало.

— Наш тато,— сказав Джемі,— друг твого тата. А Скаут у нас розбишака — більше вона тебе не чіпатиме.

— Я не була б аж такою впевненою,— зауважила я. Мене розізлило, що Джемі вільно роздавав обіцянки від мого імені, проте спливав дорогоцінний час обідньої перерви.

— Гаразд, Волтере, я вже тебе не битиму. Любиш боби? Наша Кел — чудова куховарка.

Волтер не ворухнувся з місця, тільки губу прикусив. Ми з Джемі махнули було на нього рукою, та коли ми підійшли майже до Садиби Редлі, він закричав: «Стійте, я з вами!»

Волтер нас наздогнав, і Джемі завів з ним світську бесіду.

— Тут живе привид,— душевно повідомив він, вказуючи на будинок Редлі.— Чув про нього, Волтере?

— Ще б пак! Я мало дуба не врізав, коли вперше прийшов до школи і наївся тих горіхів,— Люди кажуть, що він їх затруює і навмисно підкидає на шкільний двір.

Джемі удавав, що зовсім не боїться Примари зараз, коли ми з Волтером йшли поруч. Та ще й почав хвалитися.

— Одного разу я підійшов до самісінького їхнього дому,— повідав він Волтерові.

— Той, хто одного разу підійшов до самісінького дому, міг би потім і не бігати повз нього стрімголов,— звернулася я до хмарок на небі.

— І хто ж це бігає стрімголов, міс Причепо?

— Ти, коли з тобою нікого немає.

Коли ми підійшли до нашого ґанку, Волтер вже й думати забув, що він Каннінгем. Джемі збігав на кухню попередити Келпурнію, щоб поставила ще одну тарілку, бо ми не самі. Атикус привітався з Волтером і завів з ним розмову про врожай, яку ми з Джемі підтримувати не могли.

— Я чому не міг ніяк закінчити перший клас, містере Фінч, та тому, бачте, що мусив допомагати таткові щовесни, але тепер уже малий підріс і може виходити у поле.

— Ви заплатили за нього лантухом картоплі? — спитала я, й Атикус невдоволено похитав головою.

Волтер накладав собі на тарілку їжу, і вони з Атикусом розмовляли, як двоє дорослих чоловіків, а ми з Джемі тільки дивувалися. Атикус пояснював проблеми фермерів, аж тут Волтер спитав, чи немає у нас вдома патоки. Атикус покликав Келпурнію, і та принесла цілий глечик. Вона стояла й чекала, а Волтер поливав патокою овочі й м’ясо щедрою рукою. Він, мабуть, і в молоко налив би собі патоки, не спитай я, що це він, в дідька, робить.

Срібне блюдце дзенькнуло, коли він поставив глечик на місце, а сам поспішно поклав руки на коліна. І похнюпив голову.

Атикус знову невдоволено подивився на мене і похитав головою.

— Але ж він мало не втопив свій обід у сиропі,— запротестувала я.— Він налив собі повну...

Отут Келпурнія і викликала мене на кухню.

Вона була розлючена, а коли Келпурнія лютувала, вона переходила на просторічну говірку. У спокійному стані говорила вона не гірше за всіх наших знайомих мейкомців. Атикус казав, що Келпурнія освічена краще, ніж більшість негрів.

Вона зиркнула на мене своїми косими очима, і невеличкі зморшки довкола них поглибилися.

— Може, дехто і не так їсть, як ми,— сердито зашепотіла вона,— а ти мовчи та диш, і не лізь зі своїми заувагами, хоч би що вони робили. Цей хлопчина — твій гість, і якщо він схоче жувати церату на столі, твоя справа маленька — не втручатися, утямила?

— Та який він там гість, Кел, він просто Каннінгем...

— Стули пельку! Хто б він не був, та якщо людина увійшла до цієї хати — вона гість, і не дай Боже я ще раз почую, як ти з когось кепкуєш, ніби ти якесь велике цабе! Може, твої кревні і кращі за Каннінгемів, але ти не маєш права їх кривдити,— а коли не вмієш пристойно поводитися за столом, то їстимеш на кухні!

Келпурнія виштовхнула мене крізь поворотні двері назад до їдальні добрячим штурханом. Я забрала свою тарілку і доїла обід на кухні, втішена бодай тим, що уникла приниження знову бачити їх усіх. Я пригрозила, щоб Келпурнія начувалася, я з нею розквитаюся: найближчими днями, тільки-но вона відвернеться, я піду і втоплюся у Чорториї Баркера, тоді вона знатиме. А ще я через неї сьогодні вже потрапила у халепу: це вона навчила мене писати, і тому то її провина.

— Годі скиглити,— відрубала Келпурнія.

Джемі з Волтером повернулися до школи раніше за мене, а я залишилася, щоб наскаржитися Атикусу на всі злочинства Келпурнії,— задля цього варто було промчати повз Садибу Редлі самій.

— Вона любить Джемі більше за мене,— сказала я наостанок і запропонувала Атикусу негайно її позбутися.

— А тобі не здається, що Джемі завдає їй наполовину менше клопоту? — в голосі Атикуса забринів метал.— Я не збираюся позбуватися її ні зараз, ні будь-коли. Ми б і дня не прожили без Кел, це тобі не спадало на думку? Добре подумай, скільки Кел для нас робить, і будь люб’язна з нею рахуватися, чуєш?

Я повернулася до школи, плекаючи ненависть до Келпурнії, аж поки раптовий зойк не перервав мої обрізи. Підвівши очі, я побачила, що міс Керолайн стоїть посередині класу з заціпенілим від жаху обличчям. Вочевидь, вона знову була готова до звитяг у своїй професії.

— Воно живе! — заволала міс Керолайн.

Уся чоловіча частина класу кинулася їй на допомогу. Господи, подумала я, мишки злякалася. Коротулька Чак Литл, який славився безмежною терплячістю до усього живого, спитав:

— Куди вона побігла, міс Керолайн? Швидше кажіть, куди вона побігла! А ти,— звернувся він до хлопця, що стояв за ним,— біжи зачини двері, й ми її упіймаємо. Ну ж бо, мем, куди вона побігла?

Міс Керолайн вказувала тремтячим пальцем не на підлогу, не на парту, а на незнайомого мені нечупару. Коротулька Чак скривився і м’яко спитав:

— Ви про цього, мем? Звісно, він живий. Він вас чимось налякав?

Міс Керолайн у відчаї відповіла:

— Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...

Коротулька Чак широко усміхнувся.

— Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.

Коротулька Чак Литл