Читати книгу - "Будденброки"

умова, тато залагодив її дуже вміло й тактовно, і для фірми воїна дуже корисна. А що тато так неприхильно ставиться до Готгольда, то це…

— Ні, Жане, що ти вигадуєш, твій погляд на цю оправу кожному зрозумілий. Проте Готгольд вважає, що я, його мачуха, дбаю тільки про своїх дітей і навмисне відвертаю від нього батька. Ось що прикро…

— Але ж він сам винен! — майже крикнув консул, проте, глянувши на двері до їдальні, притишив голос. — Він сам винен, що так погано склалися їхні стосунки! Подумайте самі! Невже він не міг бути розважніший? Чого йому було одружуватися з тією мадемуазель Штювінг і… з її крамничкою?.. — На цьому слові консул засміявся, сердито і водночас збентежено. — Огида до тієї крамнички — батькова слабість, але Готгольдоіві треба було шанувати це його невеличке марнославство…

— Ох, Жане, найкраще було б, якби батько поступився!

— Але хіба я можу його нараджувати? — прошепотів консул і нервово підніс руку до чола. — Я зацікавлений особисто і тому мав би сказати: «Тату, заплатіть». Проте я ще й компаньйон і мушу захищати інтереси фірми; тож як тато вважає, що він не зобов’язаний забирати з оборотного капіталу гроші для неслухняного, збунтованого сина… Йдеться про чималу суму — більше як одинадцять тисяч талярів. Це v добрі гроші… Ні, ні, я не можу нараджувати… але й не можу відраджувати. Не хочу нічого знати про це. Тільки розмова з татом для мене desagreable[14]…

— Хай увечері, Жане. А тепер ходімо, люди чекають…

Консул сховав листа до кишені, дав руку матері, і вони разом зайшли до яскраво освітленої їдальні, де товариство якраз розмістилося навколо довгого столу.

З ясно-блакитного тла шпалер майже пластично виступали між стрункими колонами білі постаті богів. Вікна були запнуті важкими червоними завісами, а в кожному кутку горіло у високому, позолоченому канделябрі вісім свічок, не рахуючи тих, що стояли на столі в срібних свічниках. Над масивним буфетом, навпроти дверей до кімнати з краєвидами, висіла велика картина — якась італійська затока; її імлисто-блакитний тон у цьому освітленні справляв надзвичайне враження. Попід стінами стояли величезні канапи з твердими спинками, оббиті червоним адамашком.

Коли мадам Будденброк сідала на своє місце між старим Крегером, який головував на тому боці столу, що від вікна, і пастором Вувдерліхом, на обличчі в неї не було вже й сліду турботи чи тривоги.

— Bon appetit![15] — сказала вона і на свій лад коротко, приязно кивнула головою, швидко перебігши очима через ввесь стіл, аж до того краю, де сиділи діти…

Розділ четвертий

— Молодця Будденброк, скажу я вам! — вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет «згори» рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. — Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…

Пан Кеппен не бував у попередніх господарів цього дому; він недавно розбагатів, походив з родини не вельми патриціанської і, на жаль, ніяк не міг відвикнути від деяких простацьких висловів, як хоча б оте «скажу я вам», що його він приточував, де треба й де не треба. Крім того, він казав «молодця» замість «молодець».

— Та ще й придбане запівдарма, — сухо зауважив пан Гретьєнс, що напевне мав це знати, й крізь складену трубочкою долоню почав пильно розглядати італійську затоку.

Гостей порозсаджувано якомога впереміж, приятелів посеред родичів, але не всюди вдалося дотриматись такого ладу: старі Евердіки сиділи, як завжди, поряд, пані Евердік мало не на колінах у чоловіка, і ніжно кивали одне одному головою. Зате старий Крегер, високий і рівний, велично сидячи між пані Ланггальс та мадам Антуанетою, розподіляв свої елегантні жести й стримані жарти між обома дамами.

— А коли цей дім збудовано? — спитав пан Гофштеде навскоси через стіл старого Будденброка, що веселим, трохи глузливим тоном розмовляв з мадам Кеппен.

— Anno…[16] стривайте… десь тисяча шістсот вісімдесятого, якщо не помиляюся. Зрештою, мій син ліпше знається на таких датах.

— Вісімдесят другого, — ввічливо вклонившись, озвався консул з другого кінця столу; він лишився без дами й сидів біля сенатора Ланггальса. — Докінчено взимку тисяча шістсот вісімдесят другого року. «Ратенкамп і компанія» почала тоді швидко йти вгору… Тяжко стає, коли подумаєш, як занепала ця фірма за останні двадцять років…

Розмова за столом затихла, на якісь півхвилини запала мовчанка. Кожен дивився в свою тарілку й згадував славетну колись родину Ратенкампів. Вони побудували цей дім, мешкали в ньому, тоді зубожіли і, дійшовши до краю, мусили вибратися з нього…

— Авжеж, тяжко, — мовив маклер Гретьєнс. — А надто коли згадаєш, яке шаленство довело фірму до занепаду. Якби Дітріх Ратенкамп не взяв був тоді в компаньйони того Гельмака! їй-богу, я за голову вхопився, коли Гельмак почав там господарювати. Я знаю з певних джерел, панове, як ш безсоромно спекулював за спиною в Ратенкампа, як роздавав векселі й акцепти на ім’я фірми… Врешті все скінчилося… Банки перестали довіряти, забракло забезпечення… Ви собі навіть не уявляєте… А хто комори контролював? Може, Гельмак? Та вони там нишпорили, як щури, рік у рік! А Ратенкамп на все махнув рукою…

— Він був як паралізований, — сказав консул. Обличчя його спохмурніло й посуворішало; схилившись над тарілкою, він помішував ложкою юшку і лише час від часу позирав невеликими, круглими, глибоко посадженими очима на той кінець столу, де сидів батько. — Його все щось гнітило, і, мені здається, не важко зрозуміти, що саме. Нащо йому було зв’язуватися з Гельмаком? Той тільки й мав, що погану славу, а капіталу — кіт наплакав. Мабуть, Ратенкампа мучила потреба перекласти на когось частину страшної відповідальності, бо він відчував, що нестримно наближається до краху… Фірма відхазяйнувала своє, давній рід par passee[17]… Вільгельм Гельмак, напевне, був тільки останнім поштовхом до руїни…

— Отже, ви вважаєте, шановний пане консул, — із спокійною усмішкою мовив пастор Вундерліх, наливаючи своїй дамі й собі червоного вина, — що навіть якби не Гельмак та його непутяща поведінка, однаково мало б статися те, що сталося?

— Не зовсім так, — задумливо сказав консул, ні до кого зокрема не звертаючись. — Але я гадаю, що Дітріх Ратенкамп неодмінно й неминуче мусив зв’язатися з Гельмаком, щоб здійснився присуд долі… Він, мабуть, діяв під тиском невблаганної необхідності… Я певен, що здебільшого він був свідомий витівок свого компаньйона, та й про