Читати книгу - "Не в красі щастя, Ангеліна Кріхелі"

Глава 4

Аліна з побоюванням відповіла на виклик, але говорити не поспішала. У слухавці пролунав чоловічий голос:

- Аліна? Вас турбує слідчий Підберезняк.

- Слухаю вас.

- Нам необхідно зустрітися та обговорити одне з питань вашої безпеки.

- Щось стало відомо? Щось трапилося? - Здригнулася дівчина, випростуючись як натягнута струна.

Відійшла від поста охорони, до якого встигла дістатися цього моменту. Сек'юріті обдарував її незадоволеним поглядом. Мовляв, нема чого балакати тут. Це робоче місце.

- Мені зараз незручно говорити. Коли треба приїхати?

– Приїжджати не треба. Я сам за вами сьогодні заїду.

Ну от, надію на відпочинок від маскараду зруйновано як картковий будиночок.

Заперечувати вона не стала, подробиці випитати не вдалося. Та й навіщо? Приїде і все розкаже. Зустрітися домовилися за дві години.

Вже поклавши слухавку, усвідомила, що своєї адреси не називала. Але, поміркувавши трохи, згадала, що вона вказана у її справі. Напевно, він тому й не уточнив.

Незважаючи на те, що день досяг лише середини, дістатися додому з урахуванням пробок та громадського транспорту їй вдалося лише за півгодини до призначеного часу.

Поспіхом випивши чай і з'ївши бутерброд, спустилася до під'їзду. Їй чомусь не хотілося впускати слідчого у квартиру. Немовби разом із ним увійшов би і весь жах тих днів, проведених у підвалі невідомої споруди. Адже буває так, що прекрасна людина, асоціюючись з деякими сумними подіями, викликає роздратування або страх. І не винен ні в чому, а спілкуватися з ним та впускати хоч ненадовго у своє життя бажання немає.

Дивно, але слідчий, здається, розумів це.

Він з'явився вчасно, не просив запросити його до будинку. Мовчки сів поруч з нею на дерев'яну лавку, що покосилася, спостерігаючи за дітлахами на майданчику.

- Як пройшла ваша співбесіда, Аліна?

Дівчина здригнулася. Приємний голос слідчого огортав слух. Але зміст сказаного змусив здригнутися від страху.

- Як ви дізналися?

- Це моя робота, - зовні байдуже знизав плечима, залишаючись вкрай небагатослівним.

Вона продовжувала свердлити його поглядом.

– Ви подали заяву. Викрадення, замах, погрози життю, честі та гідності... Це не жарти.

- Хочете сказати, що так кожен слідчий за кожним підопічним доглядає? - іронічно хмикнула і завмерла в очікуванні відповіді.

– Я не відповідаю за кожного, – трохи роздратовано відповів старший слідчий Роман Підберезняк, – я відповідаю лише за себе. Але за себе можу ручатися. Мене так батьки вчили. Не берись за все. Якщо взявся, роби на совість.

Чоловік замовк. Як не дивно, її заспокоїла така відповідь, а позиція батьків добре знайома зі свого дитинства.

- Гарне маскування, - як би між іншим через якийсь час промовив він.

- Але ж ви дізналися... Як?

- Але ж я - слідчий.

І знову мовчання.

- Ви прямо Коломбо якийсь, - першою не витримала вона. - Мовчите так виразно. Але мені нема в чому зізнаватись...

– Ви теж любите цей серіал?

Аліна лише усміхнулася у відповідь. І в повітрі повисла атмосфера теплого порозуміння та спільності інтересів.

- А зізнаватись є в чому. Ви ж обіцяли на якийсь час залягти. А розвели бурхливу діяльність. Шкільна подруга, салон краси, шопінг, маскарад, працевлаштування... Ви, до речі, так і не сказали, як пройшла співбесіда.

Він обернувся до неї обличчям. Оманливо розслаблений та вкрай уважний.

- Але ж ви й так усе знаєте! - обурилася вона.

У фарбах представила себе піддослідним звірком, за яким 24/7 спостерігають допитливі вчені.

Обсмикнула себе. Сама ж звернулася по допомогу. Просто не вірила, що отримає її. Та й не розуміла, чим може допомогти тотальне стеження.

- Можу собі уявити, що ви зараз собі вигадали, - розуміюче посміхнувся Роман. - Але, повірте, я не порушую меж вашого особистого простору. Тому мені відомо лише те, що доступне зовнішньому спостереженню. То чому ви створюєте собі неприємності, наражаєтеся на небезпеку, і як все пройшло?

Здається, він говорив абсолютно щиро. І вона відповіла йому тим самим. Зрештою, це і в її інтересах також.

- Я не шукаю собі неприємностей. Але мені треба на щось жити.

Він якось засоромлено опустив голову.

- На жаль, поліція не може забезпечити вам повне утримання.

– Ви ж це не серйозно зараз? – здивувалася Аліна.

Не отримавши відповіді, переказала йому гранично чесно історію про зустріч із подругою, їхній план та результати співбесіди.

Здавалося б, після пережитого рівень довіри до людей у принципі і чоловіків зокрема мав би впасти нижче за нуль. Але йому хотілося вірити. Він дивився такими відкритими, теплими, золотаво-карими очима, що ні збрехати, ні замовчати не вдалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍