Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 4. Валєра. Турбулентність не найгірше.

Мене іноді тішила увага гарних дівчат до моєї особи, а часом, як от тепер, то було досить доречно. Особливо, якщо ти припхався в аеропорт, коли вже тривала реєстрація, а тут ще ця краля, ніби мене й чекала…

– Валєра, – донеслося ніби нізвідки напрочуд знайоме белькотіння, як завжди невдоволене.

– Та нехай тобі… 

Навіть не одразу зрозумів, що воно вирвалося вголос, щойно поряд зі мною з'явилась примара. Точніше меланхолійний баклан, який теж був тут. І по погляду ж бачив, що це нещастя також прямує на острів. 

Невпевнено озирнувся у пошуках ще якихось сюрпризів, та по ходу з минулих учасників лише ми вдвох. Чим ближче підходили до літака, тим більше мені кортіло запитати, якої холери він тут робить…

– Міг би й здогадатись, – натомість пробурмотів він. Якось зневажливо окинув поглядом й виставив переді мною свою руку, щойно я хотів зробити крок до стюардеси. – Гадаю, краще не порушувати чергу.

Й зухвало оминувши мене, немов я клятий турнікет, посунув з простягнутим посадковим талоном до бортпровідниці. І що це, бляха, було таке? Цей зануда досі вважав себе значущим відносно мене й що якщо йому пощастило бути у фіналі попереду, то й скрізь цьому бути?! Міцно стиснувши зуби, оминув дівчину. Намагався не дивитися на того гаврика попереду, аби не надолужити те, що знову напрошувалося. Та поволі наближаючись до потрібного місця, мої ніздрі почали роздуватись від обурення, а руки так і чухалися… 

– Міг би й здогадатись, – промовив я крізь гримасу, дивлячись на Тимура, який ховав свої пожитки на полицю над нашими кріслами.

– Та я б вже почав звикати, – пробубнів він у відповідь й вклався біля ілюмінатора.

– Ти й звикай, а в мене на життя інші плани, – процідив крізь зуби й закинув на полицю свою сумку. Краєм ока встиг помітити викривлені губи мого сусіда. – Бачу, вже звикся.

Сідаючи в крісло, одягнув аірподси й увімкнув в плейлисті першу пісню. Коли у вухах почав лунати голос Сема Тіннеза зі словами про лузера, я аж закашлявся й ненавмисно глипнув на меланхоліка. Та від сміху я не втримався. Щойно Тім здивовано глянув на мене, я відвернув обличчя в інший бік, намагаючись вгамувати сміх, який навіть не думав вщухати. Й сам не знаю, що на мене найшло, але найближчі пасажири почали поглядати не менш здивовано, ніж Тім збоку. Хоча й не бачив його погляду, але фібрами відчував, що той ладен пропалити ним. Затулив рота, але заспокоївся лише коли трек змінився. Звісно, міг би одразу перемкнути пісню, але чомусь сьогоднішня несподіванка запустила невідворотну реакцію на цього бовдура.  

Після оголошення стюардеси про зліт, я квапливо пристебнув пасок й відкинув голову на підголівник, зосередивши увагу на дівчині, яка ще щось оголошувала пасажирам. Можна було б і послухати, але кожне слово вже й по губах читати навчився. Нічого нового, а цікавого тим більше. Хоча насправді, мене просто напружував момент зльоту, а про інше мовчатиму.

Коли критичні відчуття поволі почали вщухати й дозволили звільнитись від паска безпеки, лише тоді зміг вільно видихнути. Ага, попри мої двадцять шість та чисельні польоти, я досі боявся літати. Але про це знають тільки батьки та Рита з Яром. Більше ані душі, адже для багатьох я безстрашний, як колись сказав Ярик, дивлячись, як я заходив на швидкості в крутий поворот. Навіть тоді я до дрижаків боявся, але перемоги хотів значно сильніше. Тож іноді доводилося чимось жертвувати задля своїх цілей. Та й той захват на їхніх обличчях не можна забути. Отже, іноді ризикувати варто.

– Ей! – вигукнув я, коли мій сусід зірвався з місця й спробував просунутися повз мене, наступивши на носок моїх кросівок. Не те щоб мені шкода взуття, але пальців зовсім трохи. – Вони мені ще потрібні!

– Пфф, я думав, вони в тебе лише для краси, – кинув у відповідь, навіть не озираючись й пішов, ніби поважне цабе. 

Чекай-чекай… Відвернувши від його постаті погляд, повернувся до телефону. Вкотре намагався знайти хоч якусь інформацію про цей конкурс та незрозуміло чому, деталі будуть лише на місці. Звісно, це напружувало, але з іншого боку й заохочувало моїх внутрішніх тарганів на невідомі подвиги. Передчуття… Та коли мене знову почав штурхати баклан, це передчуття ставало настороженим. Якщо ми не повбиваємо один одного за цей час, то вважатиму, що з завданням впоралися обидва. Хоча… Глянув на цього кадра, який задоволено втупився у свій смартфон. Та навряд чи йому спаде на думку вбивати мене… Навіть задля сюжету. Але хтозна, що там в нього на підкірках робиться..?

Як довго тривала ця ідилія, уваги не звернув, хіба що плейлист грав за черговим колом. Та раптове блимання світла й вібрація під ногами, натиснули на невідомий перемикач всередині й мене ніби заціпило. Турбулентність! Друга за моє нетривале життя, яке у ці миті я чомусь починав неабияк цінувати, адже я ще не втілив так багато ідей, планів… Та, бляха, в мене навіть дівчини не було! Ярик досі щиро хвилювався за мою орієнтацію, за що й поплатився синцем… А батьки? А дідусь? Він же так чекає всесвітнього визнання для свого улюбленого онука! А Леська? Та хто ж за неї хлопцям пики товктиме? Я занадто молодий, щоб помирати! Прокляття, звідки ж ти берешся?!

– Це фізика, Валєра…

Донеслося чиєсь здивування до моїх вух. І лише тепер я розплющив очі, побачивши ошелешений погляд Тіма, який тримав у руці мого навушника. Та офігів я не від того… До білих кісточок я стискав його руку, в яку невідомо коли вчепився. Трясця ж тобі! Різко прибрав до грудей руку, відчуваючи, як товклося під нею серце. Немов у того полохливого зайця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍