Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Ти знаєш, навіть якось боляче, – скрививши губи, промовив Тім. 

– Оу… вибач…

– О, то ти таки знаєш і такі слова?

– І не тільки…

Поки чекав доки вщухне калатання в грудях, баклан таки замовкнув. Хоча… дурень, поквапився радіти.

– То наш «містер ідеальність» боїться якоїсь там турбулентності?

Виглядало не стільки запитанням, скільки усвідомленим фактом, яким він мене неодмінно дражнитиме. Це якщо спиниться на цьому. А це навіть страшніше турбулентності, бо я дійсно не знав чого від цього дивака чекати. Повернув до нього голову, а він саме сканував мене своїм хитрим поглядом, чого не помічав в ньому раніше. Таки ще пригадає мені все.

– Щось бажаєте? – пролунав мелодійний голос над головою, та я впіймав розгублений погляд Тіма. Дуже цікаво…

Нахилився до стюардеси й запитав медовим голосом: 

– А можна номер телефону?

Дівчина розгубилася, озирнувшись.

– Перепрошую…

– Мій друг ніяк не зважиться… – прошепотів, підморгуючи на Тіма. – Він на диво сором’язливий, щоб самотужки попросити його у тебе. Ну… ти ж розумієш, які вони бувають…

Анна, так було написано на її бейджі, на мить зиркнула на баклана, а потім знову по сторонах й почала щось вимальовувати на серветці.

– Дякую, Ганнусю, ти просто чарівна! – розпливаючись у посмішці, я прийняв з її рук серветку. – І чашечку кави, будь ласка.

Вона кивнула і перевела погляд на мого «друга».

– А вам? – запитала вже м’яко всміхнувшись Тіму. 

Той спершу кліпнув, але потім з певними підозрами зиркнув на мене. 

– Нічого, дякую…

Стюардеса невпевнено ще раз оглянула нас й пішла далі. Вже без посмішки я повернувся до Тіма, простягаючи йому серветку. Хлопець, не зрозумівши, взяв білий клаптик. 

– Тільки-но комусь хоч словом прохопишся, що я боюся літати та вхопив тебе за руку… – вичавив крізь зуби, спопеляючи баклана поглядом. – Усі знатимуть, що ти шарахаєшся від дівчат. Навіть виділю для Тимура Краковця цілу сторінку у своїй книзі. 

Здійнявши брови, я розтягнув губи у посмішці. 

– Серветку залиш, номер вона не просто так дала.

Одягнувши навушники, я відкинув голову й заплющив очі. Гадаю, ця мить таки вгамує його спроби коли-небудь навіть подумати про те, що відбулося тут. Принаймні хотілося вірити в його розсудливість.