Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

з димом у небо, — коли вона, вслід за доччиною прислугою, сіла в карету й прибула в Отаґі[12] на урочисту прощальну церемонію?

«Дивлюся на її тлінні останки, і мені здається, начебто вона ще жива, та як тільки побачу, що вона перетвориться на попіл, справді повірю, що її вже нема на цьому світі», — цілком розсудливо казала мати, але невдовзі, охоплена відчаєм, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.

З Імператорського палацу прибув посланець. Коли він прочитав указ про присвоєння покійній третього рангу, присутніх на похороні охопив ще більший сум. Імператор гірко жалів, що не зважився за життя назвати її якщо не імператрицею, то хоч би ньоґо, а тому вирішив підняти її ранг принаймні на один ступінь. І навіть цього разу багато хто цим обурювався. А от інші, здатні глибоко зрозуміти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагідною і приємною — в усьому бездоганною. Та й придворні дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про її добре серце, хоча за життя страшно заздрили їй саме через його надмірну до неї прихильність. Мабуть, щось подібне описано в одному вірші такими словами: «А коли її не стало, полюбив...»

Безрадісно минали дні жалоби. Сім разів, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гінця на поминки в рідний дім покійної, щоб висловити щире співчуття її матері. Час збігав, а Його Величність поринув у безпросвітній смуток, відмовився від нічних послуг інших наложниць і тільки безперервно плакав удень і вночі. Та й у придворних, які це бачили, промокали рукави — такою росистою була осінь. А ньоґо Кокіден і тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити її, щоб і після смерті вона тривожила людські душі!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого і посилав довірену прислугу або годувальницю, щоб дізнатись, як йому живеться в домі матері покійної.

Якось надвечір, коли раптово повіяв пронизливий холодний вітер, а Імператора сильніше, ніж завжди, обсідали спогади про покійну й молодшого сина, він послав туди придворну Юґеї-но мьобу[13]. Пославши її того чарівного місячного вечора з листом, Його Величність знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив її постать й обличчя перед собою — як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своєю надзвичайно майстерною грою і невимушеними словами проймала душу сильніше за будь-кого, — але менш виразно, ніж «у пітьмі нічній»[14].

Як тільки пані Юґеї-но мьобу заїхала у двір, перед її очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок відчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осіннім вітром, крізь які пробивалося тільки місячне сяйво. Зустрівши гостю перед південним ґанком, мати спочатку не могла нічого сказати.

«Прикро, що я досі живу на цьому світі, а ще дуже соромно через те, що такій високій, як ви, особі доводиться продиратися крізь полинові зарості», — сказала вона нарешті й, не в змозі стримати почуттів, заплакала.

«Пані Найсі-но суке[15] доповіла Його Величності, що їй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приїжджала, та й мені, не такій витонченій, як вона, особі, тяжко таке витримати, — сказала гостя і, зробивши паузу, передала такі слова Імператора: «Спочатку мені здавалося, що все це — сон, та коли я поволі заспокоївся, то зрозумів, що пробудження не буде, й мені стало ще тяжче, бо навіть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?.. Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосфері сліз і плачу. Якнайшвидше приїжджайте!..» — Його Величність не міг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свідком його слабкодухості, якої він, напевне, соромився, не дослухала його слів до кінця й поїхала», — й гостя передала матері листа від Імператора.

«Я осліпла від сліз, але такі милостиві слова Його Величності для мене — як світло в темряві», — сказала мати й узялася читати листа.

«Я сподівався, що з часом мій смуток розвіється, та минали дні й місяці, а горе ставало ще нестерпнішим. Все частіше думаю про малого сина і жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приїжджайте разом з ним до мене заради пам’яті про Вашу дочку», — щиро написав Імператор і додав такий вірш:

«Як чую шум вітру,

Що краплі роси розкидає

По долині Міяґі,

Лину думками

До кущика хаґі[16]».

Однак дочитати його мати не змогла.

«Тепер, коли я збагнула, що довге життя — це тяжке випробування, і соромлюся того, що «сосни в Такасаґо подумають про мене»[17], не наважусь з’являтися в палаці за кам’яними мурами, хоч би скільки разів ласкаво запрошував Його Величність. Про що думає юний принц, не знаю, але, здається, палає бажанням опинитися в палаці. І це природно, але мені від цього тільки сумно. Так і передайте нишком Його Величності мої заповітні думки. Звичайно, жити в домі такої нещасної людини, як я, хлопцеві не годиться», — сказала вона.

Юний принц уже спав.

«Я хотіла його побачити, щоб докладно розповісти про нього Його Величності, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пізно», — поспішила сказати гостя.

«О, я так хотіла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвіяти нестерпну темряву в моєму серці! — відповіла мати покійної. — Завітайте до мене коли-небудь і з власної волі. Останніми роками ви приходили з приємними, святковими новинами, а от цього разу своїми сумними відвідинами нагадали, якою гіркою буває людська доля.

Від самого народження дочки ми покладали на неї великі надії, а мій покійний чоловік, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмінно домоглася здійснення його заповітного прагнення і влаштувала її на службу до Його Величності. «Не опускай рук, — повторював він, — і не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому світі». І я виконала його заповіт, хоча відчувала, що без надійної опори цього не варто було робити, але Його Величність ставився до неї з надзвичайною прихильністю, якої вона соромилась як незаслуженої, а наростання людських заздрощів й душевного неспокою врешті-решт довели її до трагічного кінця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величності обернулася для дочки жорстокістю. Я так нарікаю, бо моя душа поринула в темряву...» — мати покійної запнулась і зайшлася сльозами. А тим часом стемніло.

«Його Величність думає так само. «За покликом серця я закохався в неї так палко, каже, — що здивував людей, але відчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощів, але своєю любов’ю врешті-решт накликав на себе стільки незаслуженої злості, що залишився в жалюгідному стані сам-на-сам зі своїм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було моє попереднє життя!» — повторює Його Величність крізь сльози».

Гостя все розповідала й розповідала, аж поки, зі сльозами на очах, не згадала: «Вже