Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Не встиг він договорити, як в декількох метрах від нас з-за дерев виринули четверо переслідувачів: ті, що з неприємною дамою. Я машинально обхопила професора за шию й, мабуть, надто міцно – він аж кашлянув:

– Ви вирішили мене придушити, щоб помститися за усі іспити разом?

– Ви вгадали, Ігоре Дмитровичу. Обстановка саме та: ліс і ми лиш удвох. Якщо не рахувати цих, – я кивнула на наших шукачів. – Вони нас точно не побачать?

– Точно. Щонайменше, найближчу годину.

– Ну, от, – розпливлась я у хижій посмішці. – Тут і закопаю.

– Яка ви кровожерлива! – осміхнувсь він.

– Це ви – кровожерливий! Скільки моєї крові попили…, – пробуркотіла я, вже навіть без злості чомусь. – А я збиралась душити абсолютно безкровно.

Він підійняв на мене свої очі, де весело стрибали бісенята:

– Під час іспитів мені здавалось, що ви хочете мене загризти.

– Так під час іспитів і хотіла, – цілком погодилась я, підтверджуючи його точне спостереження.

Колвін ковзнув по моєму обличчі якимось дивним поглядом, від якого мені, коли чесно, стало дещо не затишно. Здається, він помітив мій вираз та відвів очі на наших переслідувачів, котрі через пару хвилин зникли десь за деревами.

– Сердитесь на мене? – він повільно рушив до ялинника.

– А ви як гадаєте?

– Бачу, що сердитесь. Проте, ви краще всіх на потоці знаєте мій предмет.

Я мало не задихнулась від обурення, й ледь не вистрибнула з його рук знов:

– То це ви навмисне наді мною знущались, щоб вмотивувати мене таким бузувірським способом?!

– Обережніше, Валеріє! – розсміявся він, знов міцніше притискаючи мене. – Якщо я зараз зроблю один необережний крок, то рухатись далі нам стане набагато складніше.

– Це просто знущання якесь! – злостиво пихтіла я.

– Ви зараз про що?

– Про все! І про вашу викладацьку методику зокрема!

– Судячи з рівня ваших знань, у мене непогана викладацька методика. А, якби я постійно вас заохочував похвалами, мене б звинуватили в тім, що я завів собі улюбленицю.

– Що-о-о?! – кров прилила до мого обличчя, й з-під повік, мабуть, полетіли іскри, шкода, що не справжні.

Колвін на хвилину зупинився й поглянув в мої очі досить серйозним поглядом:

– Ви добре розчули останнє слово?

– Цілком!

– От бачите, – рушив він далі, – навіть ви на нього відреагували не надто адекватно. А уявіть увесь потік та викладачів? І слово «улюблениця» досить швидко би трансформувалось у деяке інше, яке вам навряд чи приємно було б чути за своєю спиною. А псувати вашу репутацію у мої плани не входило точно.

Мене накрило черговою хвилею обурення навпіл з новою порцією крові, що прилила до моїх й без того не блідих наразі щік:

– А-а-а! То це мені ще й вдячність висловити вам за те, що так прагнули мою репутацію оберігати?

– На ваш розсуд.

– Чи, може, за свою більше вболівали? – втупилась я в нього.

– Повірте, і своя мене також хвилювала, хоч і в меншому ступені.

З обличчя професора завжди було складно виявити: жартує він, чи говорить серйозно. Що-що, а за чотири роки я встигла з’ясувати, якщо Колвін не хоче демонструвати емоцій, то ніхто і не зрозуміє, які у ньому насправді вирують. Та інколи він все ж втрачав контроль, й сьогодні був як раз такий день: вряди-годи кермо управління ситуацією вислизнуло із його залізної хватки. І тепер я час од часу ловила то дивну посмішку – чи то лукаву, чи то вдоволену; то погляд, буквально скануючий мене, й точно розуміла, що всередині чоловіка був справжнісінький шквал якихось пристрастей. Хотілось би знати яких.

– Знаєте, – вирішила я ще трішки посмикати тигра за вуса з надією, що в процесі періодичних рикань на мене, він все ж зіллє більш суттєву інформацію, попри постійно повторюване слово «потім», – як тільки ми доберемось до кінцевої точки нашої такої не тривіальної пригоди, я все ж потурбуюсь створенням іменної медалі для вас «За героїчний порятунок дятла Соколовської В. Є.»

– От про дятла точно не забудьте, й медаль можна буде сміливо перекваліфікувати в орден.

А я сподівалась, що це слово, хоча б з ввічливості запропонують виключити! Добре, дятел – то й дятел:

– Ой, та ви ще скажіть, що через мене почесним донором не стали!

– А ще в мене ікла відросли, – хмикнув професор.

– Я до вашої шиї ні разу не приклалась у реальному житті!

Щось я не те, здається ляпнула, судячи з того, як гарно й артистично одна з брів Колвіна зметнулась догори, надаючи його обличчю досить неоднозначний вигляд. Треба буде перед дзеркалом потренуватись своїми так орудувати, якщо доживу, бо надто хижо професор втупився у мою шию:

– Зате в мене велетенське бажання прикластись до вашої, Соколовська! – пролунало доволі грізним тоном, враховуючи другий ступінь роздратування.

Зобразивши на обличчі деякий переляк, я скосила очі на чоловіка:

– У сенсі: загризти?

– А ви ще якийсь сенс хочете відшукати у моїх словах? – пролунало питання досить єхидно.

– Все! Я зрозуміла: дятел явно перетрудився – час відпочивати. Дупло дятлу нададуть?

– Це влаштує? – професор кивнув кудись за мою спину.

Я озирнулась: на галявині, посеред ялин красувався акуратний, затишний двоповерховий дерев’яний будиночок. Хоча другий поверх був, скоріш горищного типу.

– Ух, ти! – дятел вирішив таки висловити свої емоції. – Хатинка!

– Угу, – промимрив Колвін, – на курячих ніжках.

– Баба Яга додається? – не вгамовувалась мізкодзьобка.

Ну, от навіщо з таким багатозначущим поглядом дивитись на мене? Хоча, зрозуміло – навіщо. Приблизно задля цього:

– Зараз додасться, – кивнув він і поніс мене до будинку. – Навіть нога кістяна в наявності, – натякав він на нерухомість однієї з моїх кінцівок.

Професор почав підійматись сходинками, поки я ображено сопіла:

– От за ногу навіть прикро!

Чоловік дещо пригальмував на порозі, здивовано розглядаючи мене: