Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Тобто, з Бабою Ягою ви цілком згодні?
– Ну, у зрівнянні з лялькою із силіконовими мізками, Баба Яга звучить ще й компліментом, – навмисно підібгавши губи, я, не блимаючи, втупилась в його очі, де в глибині синіх крижаних бризок миготіли якісь іскри, і не здивуюсь, якщо то – відблиски пекельного полум’я.
Він поспішно відвів погляд, штовхнув плечем двері, й заніс мене у будинок, згрузивши на цілком комфортний широкий диван:
– Пити хочете?
Я стверджувально хитнула головою:
– І їсти, про всяк випадок, також.
– Спочатку вода, – посміхнувся він, – а потім все інше, – і подивився на мене, як на шкідливе киценя. – Я за водою до джерела збігаю. Сподіваюсь, під час моєї відсутності ви не спробуєте сунути свої поки що відносно цілі кінцівки ще куди-небудь?
Скинувши брову таким собі крилом, я спробувала домішати до своєї посмішки неабияку частку сарказму:
– Найкращий спосіб уникнути прибирання після приймання гостей – це розповісти їм, що будинок напханий капканами. Ні в кого і в думках не буде шастати, не те щоб смітити. Та ви просто уособлення гостинності, Ігорю Дмитровичу.
Колвін якось сипло засміявся:
– Ви майже вгадали, Валеріє. Проте, на даний момент усі капкани інактивовані.
Тільки розвела руками:
– Що і треба було довести.
Вже у дверях він озирнувся:
– Ви – дивовижна дівчина, – посмішка ледь ковзнула по його чітко окресленим губам.
– Тому що не влаштовую істерик?
Він нічого не відповів та вийшов. А мені враз стало невесело. Спогади – найгірші – накотили гарячою хвилею й пронеслись жаром по моїй шкірі. Так, я не влаштовую істерик. Давно. З дитбудинку. Там це швидко вибивають. Або ламають…
– Влетів, натоптав, запилив підлогу, гостю, немов куль кинув і вимівся. Ні тобі – добридень, ні тобі – до побачення. Ну, чисто, дракон: влетів-вилетів! Де ж це бачено, щоб ясну панночку одну кидати?!
Тихий буркотливий голос, із хрипотою, висмикнув мене із роздумів, і я мало не підстрибнула на дивані. Звук линув від дверей. Я повільно повернулась в той бік і ледь не закричала: прямо на мене йшло створіння з пів метра зросту, з густим білосніжним волоссям, стягнутим на потилиці у хвостик; веснянкуватим обличчям, що чимось нагадувало помісь усміхненого дитячого з їжачком – носик горошинкою, кирпатий-кирпатий; очі величезні, карі; у в’язаному светрі й таких же штанях, і у… кросівках. Така собі композиція. У міру просування воно підіймало з підлоги пил, і той одразу ж самоліквідувався.
Щоб оцінити мальовничість картини, мені вистачило пари секунд. У наступний момент моя рука мимоволі вхопила найближчу подушку й жбурнула в створіння. Сама ж я доволі прудко підскочила на дивані, зовсім забувши, що одна з моїх ніг знаходиться у недієвому стані (я навіть забула: котра з них), й вистрибнула на спинку, начебто це могло мене порятувати.
– Охохох! – пролунало пригнічене з-за подушки, котра дивним чином завмерла перед фізіономією створіння. – Чого кидаєшся?! – пирхнуло воно й подушка, до якої ніхто не торкався, полетіла знов на диван. – Ось як напіддам, щоб не шкодила!
І мене реально вдарило якимсь розрядом – не те щоб сильним, але відчутним, до того ж у п’яту точку, що ледве не стало причиною мого далеко не епічного польоту на підлогу.
– Ай! Ну, просто казкова гостинність! – не втрималась, гримнувши я, і вчепилась пальцями в обшивку дивана. – Ви хто?!
Створіння, завмерши десь у метрі від дивана, уперло кулачки в боки й нахабно свердлило мене очима:
– Кощій Безсмертний!
– А-а-а! – нервово реготнула я. – Воно й видно!
– Сама ж бо хто?
– Баба Яга!
– Отож бо, дивлюсь якась смикана. Де помело засіяла, сердешна?
– У димоході застрягло, – пирхнула я, поглядаючи з надією на двері.
Та моя надія – це окремий тип у ланці подібних їй. Як там кажуть? «Надія вмирає останньою»? Та ж моя завжди дотягує до фінальної стадії власної агонії, здригаючись вже у передсмертних судомах, і її реанімація завжди цілком і повністю залежить від моєї совісті, котра своєю чергою, гаденько так, шепоче, що час вже й прибити стерво і симулянтку.
Самозваний Кощій, тим часом, знов рушив у мій бік. Я упереджувально викинула руку вперед (нібито це могло спрацювати!), ледве не благаючи:
– Слухай, а ти не міг би залишатись стояти там, де стоїш?
– Та невже ж друга давнього обійняти не хочеш? – в його голосі навіть сльозливі нотки промайнули – артист!
– Це хто кому тут друг?! – пирхнула я, намагаючись пригадати будь-що із дитячих казок на цю тему.
– Так, Кощій – Бабі Язі! Чи забула?
– Ага! Я, коли через димохід влітала, головою стукнулась – пам’ять і відбило, – заманулось і мені пограти у цю цікаву гру – хто кого пересміється.
– І хто ж це димоходами у нас тут мандрує? – пролунав такий, чорт!, довгоочікуваний голос від дверей, що в нього одразу ж полетіла подушка, як тільки я з’їхала зі спинки на диван назад.
Треба сказати: реакція у професора відмінна – спіймав однією лівою. А в мене, до тієї купки питань, що була, додався ще вагончик з візком. Звичайно ідеальна зачіска чоловіка була дещо скуйовджена, по-моєму, у волоссі навіть травинка опинилась; відпрасована сорочка зім’ята, а рукав розірвано; штани мали вигляд не кращий від сорочки, а в куточку губ виднілась пляма крові. Він підійшов до мене і простяг глечик із водою:
– Найсвіжіша – прямо із джерела.
Я потяглась до довгоочікуваної посудини, мимохідь ковзнувши поглядом по Колвіну ще раз, та ледь не відсмикнула руку: те, що на відстані здавалось брудом, насправді виявилось ляпками крові, наче розпиленої по світлій тканині сорочки. Глечик я все ж взяла, сподіваюсь, не тремтячими пальцями:
– Ви воду у побратима відвойовували?
Професор глянув на мене з таким втомленим виразом, що я його навіть пожаліла, й одразу ж захотілось йому самому водички налити, подушечку підмостити й баєчки укласти. Він бухнувся на диван поруч зі мною й криво всміхнувся:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.