Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та ти силачка Марто, а я думав, що в тобі сили як в горобця, — насміхається Данило розслаблено розвалившись на ліжку.
— А я думала, що ти вже використав запас своїх жартиків на сьогодні, але бачу, що ні, — ставлю рюкзак і звертаю увагу на те, що ліжко тут одне. Данило одразу здогадується про що я думаю.
— Навіть не мрій, що я спатиму на підлозі. Це шкідливо для спини, — каже Данило. — А ще я перший зняв цей номер, тож ти почувайся як вдома, але не забувай, що в гостях.
— Не турбуйся, з тобою не забуду. На підлозі спатиму я, можеш розслабитися.
— Мартусю, от чому ти така вперта? — питає Данило. — Місця на ліжку вистачить нам обидвом і обіцяю, що тебе не зʼїм вночі, може трішки надкушу і все.
— І знову твої жартики.
— А ти маєш щось проти?
— Ти безнадійний, — кажу Данилу. — Але знаєш, мені дуже цікаво, чому ти мені допомагаєш?
— А ти до всіх ставишся з такою підозрою чи я особливий? — ігнорує хлопець моє питання.
— Лише до таких типів як ти, — кажу Данилу і знову перепитую. — То чому допомагаєш?
— Допомагаю, бо мені нудно і бо можу це зробити, — відповідає хлопець. — То який я тип, на твою думку?
— Нахабний, самовпевнений, зухвалий ... — не шкодую епітетів для Данила. — А ще ти ніколи не відповідаєш прямо на мої запитання. Це не дуже хороша риса.
— Якщо будеш до мене привітнішою, то я обов'язково відповім, — викручується Данило
— Сподіваюся, що в цьому не буде потреби і ми сьогодні справді останній раз бачимося.
— Мартусю, тобі не здається, що ось це все, що з нами трапилося, то знак, щоб ти лишилася на фермі. — продовжує говорити зі мною Данило. — Я зазвичай в таку фігню не віру, але сама подивися як все складається: ти тікаєш від мене і не можеш втекти.
— Якщо ти поїдеш, то я з радістю залишуся, — відповідаю хлопцеві та ігнорую його філософські припущення.
— Не поїду, — категорично заявляє Данило. — Принаймні, не так швидко, як ти б хотіла.
— Тоді я не залишуся, — кажу хлопцеві. — Давай просто мовчки займатися своїми справами.
Я переключаюся на свій рюкзак. Піжами не має, єдина футболка яку взяла — на мені, топ надто короткий для спання в одній кімнаті з Данилом, тож прийдеться спати в сарафані. Йду першою у ванну приймаю душ і вдягаюся в сарафан. Хто б міг подумати, що він буде служити мені піжамою. В Києві не мала часу носити сукні, а в Карпатах навіть спатиму в них. Коли виходжу з ванної, то Данила в кімнаті не має. Це мене тішить, бо можна трішки розслабитися і нормально полежати на ліжку. Надіюся, що він пішов на довго. Може зависає в барі на першому поверсі і взагалі не повернеться ночувати. Було б ідеально.
Набираю подругу, щоб розповісти про свої пригоди, але вона не відповідає. Раз, другий, третій. Ніякої реакції. Це дивно, бо Єва навіть спить з мобільним, щоб не пропустити важливого дзвінка. Спробую ще завтра. Сподіваюся, що в подруги все добре.
Вранці прокидаюся від надто міцних обіймів, що заважають рухатися і гріють, ніби ковдра. Мій чоловік ніколи так міцно в ліжку не обіймав мене, він взагалі не надто любив надмірний прояв ніжності, тож я одразу відчуваю чужорідність такого захвату. Відкриваю очі і роблю декілька різких рухів, щоб звільнитися з обіймів. Але мене лише сильніше притискають до себе.
— Мартусю, ще надто рано. Поспи трішки, — сонно бурмоче мені на вухо Данило і продовжує обіймати, ніби я не до нього звертаюся.
— Данило! — кричу на хлопця. — Відпусти мене! Що ти собі дозволяєш?
Хлопець ворушиться, повільно відкриває очі і відпускає мене.
— Ти чому до мене прилип? — дратуюся. — Ми не домовлялися так.
— Мартусю, це ти заснула на ліжку, то що мені було робити? — питає потягуючись Данило. — На підлогу тебе переносити чи що?
— О, як благородно з твоєї сторони, лягти біля мене і затиснути в своїх лаписьках.
— Ти перша присунулася до мене і обійняла мене, тож я не заперечував, а потім вийшло все само собою. Нічого страшного чи протизаконного не сталося, — спокійно каже Данило і тре з просоння очі, переводить погляд на мене. — Виглядаєш дуже мило в цьому сарафані. Правда не розумію, чому ти в ньому спала? Чи все ж таки мала плани на мене? Якщо так — я не проти. Ти не зовсім в моєму стилі, але можемо спробувати добре провести час.
— Ти нестерпний, — обурююся я. — Невже є дівчата, яким подобається твоє дурне почуття гумору та тупі підкати.
— Уяви собі, що є. І їм подобається не лише моє почуття гумору. Я багатогранний у стосунках з жінками, якщо ти розумієш про що я кажу.
— Припини, я не хочу це слухати!
— Я так і знав, що ти в нас скромниця і нудилка, — продовжує у своєму стилі Данило. — Але Мартусю, все можна виправити.
— Ти про що зараз? — цікавлюся в хлопця, бо його слова мене ображають, але з іншої сторони — в них є сенс. Я знаю, що скромна і, можливо, трохи нудна. Певне, ці риси в мене від невпевненості в собі, бо з раннього дитинсва моя сестра у всьому була кращою за мене, тому я звикла бути в її тіні і довго працювала, щоб хоч якось вийти з цієї другорядної ролі. Але, певне, старалася недостатньо, раз чоловік зрадив мені з сестрою.
— Залишся зі мною на фермі, і я обіцяю тобі, що ти не забудеш це літо, — пропонує Данило, а я в шоці від його ідеї. Невже він не розуміє, що ми надто різні і не зможемо зжитися разом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко», після закриття браузера.